ХТО НЕ МАНДРУЄ… той не П’Є ШАМПАНСЬКОГО

Мандрівка… скільки у цьому, здавалося б, знайомому слові приховано нового і незвіданого! Скільки нерозгаданих загадок, нерозкритих таємниць і незнайомих людей ховається в його звучанні! І яка неймовірна радість першовідкривачів чекає на тих, хто таки зважується здійснити оту саму, далеку чи близьку мандрівку! І що дальшою вона буде, то, відповідно, більше цікавого у собі таїтиме. Отак і ми, члени НКДГ «Творчі ініціативи», порадились своїм дружним колективом та й вирішили гайнути не абикуди, а в мальовничий край невмирущої Мавки, край, де жила і творила наша славетна Леся, надихаючись неперевершеною красою поліських краєвидів і таємничою знадою непролазних лісових хащів; край, в якому дивовижним чином переплелися природні й рукотворні чудеса.

   Може, їдучи самотиною, хтось і назвав би поїздку нудною, бо дорога таки й справді не близька: від вечора аж до самісінького ранку майже пів України перетнули ми поїздом, аби дістатися до пункту призначення. Та коли збирається гурт однодумців, об’єднаних спільною метою і веселим азартом – дорога за дотепними жартами, смачною вечерею і, що гріха таїти, крапелькою ігристого, здається майже непомітною. А трапеза в поїзді – це зовсім окрема тема, бо тільки той, хто ніколи не мандрував, не знає якого надзвичайного смаку набувають, здавалось, звичайні би страви, приправлені романтикою подорожі і незвичайністю обстановки. Отож, прибувши ясного травневого ранку 4.05.2018 р. на батьківщину Лесі Українки, у село Колодяжне, ми були сповнені гарного настрою і налаштовані на нові враження і цікаву екскурсію. І, треба сказати, не були розчаровані. Надзвичайно тепла зустріч співробітників музею, уважне і турботливе ставлення до не зовсім звичних екскурсантів і просто неймовірні краєвиди Колодяжного додали нам наснаги і бадьорості, попри майже безсонну ніч, на нові звершення і відкриття.

   Надзвичайно порадував нас і хостел у Луцьку, де ми зупинились, аби мати можливість перепочити після екскурсій та переночувати. Чистий, зручний і недорогий, він став для нас справжнім прихистком у, хоч і гостинному, але все ж незнайомому місті. Втім, не лише добрі господарі створювали нам комфорт і хороший настрій, а і місто загалом справило на нас неймовірно приємне враження – усі привітні, ввічливі водії маршруток, уважні екскурсоводи, доречі, ніде, в жодному місті, окрім Луцька, екскурсоводи не пропонували нам свою безпосередню допомогу у супроводі незрячих екскурсантів, та й просто випадкові перехожі, що одразу ж кидались допомогти, підказати, провести тільки-но виникала якась необхідність і чистенький, охайний, зовсім невеличкий, за столичними параметрами, Луцьк – залишили по собі світлі приємні спогади. Та все ж не був би наш відпочинок таким вдалим, коли б не згуртованість нашого невеличкого колективу, коли б кожен з нас не турбувався не тільки про свій особистий комфорт, але й про комфорт тих, хто знаходиться поруч, коли б зрячі супроводжуючі, на плечі яких, безперечно, лягло значно більше обов’язків, поставились до них не просто сумлінно і відповідально, але й не акцентуючи на цьому увагу, як на не зовсім зручній повинності. Допомога у підготовці перекусів під час відпочинку у хостелі, супровід і підстраховка на екскурсіях – усе це зробило можливою поїздку для тих, хто не здатен здійснити її самостійно через відсутність зору.   

А скільки вражень залишили по собі відвідини Луцького замку або, як його ще називають, Замку Любарта! Доречі, саме цей замок зображено на нашій двохсотгривневій купюрі. Так от, враження залишились незабутні, причому як у нас, так і у працівників, що обслуговують цю пам’ятку архітектури, адже людям, які ніколи не стикалися з незрячими годі було зрозуміти яким чином ми збираємося здертися аж на самісінький вершечок вежі, до оглядового майданчика. Підозрюю, що час, протягом якого ми здійснювали цю карколомну авантюру, був не найприємнішим у їхньому житті: боюсь, що надзвичайна подія на дорученій їм території – останнє чого б їм хотілося. А підйом, а надто спуск, таки й справді були не легкими, і успішному їх подоланню ми цілком завдячуємо нашим зрячим супроводжуючим, котрі не побоялись узяти на себе таку відповідальну  місію. Але мушу сказати, що це однозначно вартувало потрачених зусиль: рідко коли випадає пережити стільки драйву і адреналіну. Тож, поверталися ми додому втомленими, але такими щасливими, по вінця сповнені враженнями, позитивними емоціями й ентузіазмом, тому можна з упевненістю говорити, що далека поїздка була першою, але аж ніяк не останньою, а келишок хорошого вина у  потязі стане доброю традицією, і ми зможемо з повним правом перефразувати відомий вислів: хто не мандрує, той не п’є шампанського.

Олена Федорова