Весна у вишиванці

Протягом доволі тривалого часу існування НКДГ „Творчі ініціативи” склалася добра традиція зустрічати кожну пору року спільним святом, зібравшись разом, насолодитись дружнім спілкуванням зі щирим сміхом, жартами і нехитрими, проте вельми веселими розвагами. Так, щоліта – відзначаємо День народження організації, щоосені – насолоджуємось щедрими дарами природи, перетвореними турботливими руками наших вправних господинь на неймовірні смаколики, взимку традиційно зустрічаємо новий і проводжаємо старий рік, а кожна весна знаменується у нас одноіменним святом – „Святом весни”. Бо таки й справді, коли минають зимові негоди і погодні примхи ранньої весни, а чорно-білий світ нарешті вбирається в яскраве різнобарв’я – це хочеться відсвяткувати і не абияк, а гучно і весело. Не дарма ж у наших предків у річному обрядовому циклі таке значне місце відводилося саме весні, порі відродження і розквіту, порі повернення до життя. Бо, напевно, саме зараз, а не 1 січня, після хоч і магічної, але таки добре хмільної новорічної ночі, і справді є не лише бажання, але й сили оновитися і почати життя з чистої сторінки.

Тож і ми, учасники НКДГ „Творчих ініціатив”, пробудившись від зимової меланхолії і трохи обігрівшись на, хоч і млявому, але все ж весняному сонечку, 20.04.2019 р. зібрались, щоб традиційно відсвяткувати прихід такої довгоочікуваної весни. Втім, я не випадково згадала вище про українську традиційну весняну обрядовість, адже цьогоріч ми вирішили приправити наше свято багатим українським народним колоритом, „вдягнути” його, так би мовити, в національні традиції. Переважно, говорячи про Україну, ми згадуємо про гордість і нескореність, про гідність і непохитність, про криваву історію і, на жаль, не менш криваве сьогодення, ну і ще, може, про квітучу калину, блакить небес і золото хлібів… але, на жаль ми забуваємо або й не знаєм зовсім, що Україна – це просто модно, просто весело і ну просто дуже, дуже, дуже смачно! Ось так і виникла ідея зустрічати весну в українських вишиванках, з піснями, жартами й розвагами, з духмяним борщиком і пампушками, смачними гречаниками, традиційними варениками, куди ж без нього, пахучим сальцем. Тут хочу сказати величезне спасибі усім нашим вправним господиням, що своєю працею долучилися до того аби свято вийшло на славу! Сподіваюсь, що усі, хто відвідав свято, повертались додому сповнені приємними враженнями і хорошим настроєм, з думкою, що Україна – це сучасно, цікаво і у жодному разі не нудно. А щоб так і було, нам необхідно зробити зовсім небагато: просто вдягнути вишиванку, просто заговорити українською, просто зрозуміти, що вона не сценічно-пафосна, а проста і повсякденна – у національному принті на одязі і аксесуарах, у товарах на полицях магазину і безлічі і безлічі простих нехитрих речей, що оточують нас на кожному кроці. Досить лише зробити її звичною, природною, невід’ємною частиною життя.

Олена Федорова

Всі з нетерпінням очікують весну, бо за довгі зимові холоди ми добряче скучили за нею. І тому члени НКДГ „Творчі ініціативи” вирішили відсвяткувати прихід цієї прекрасної пори року. Тож 20.04.2019 р. всі бажаючі зібралися в бібліотеці ім.М.Островського щоб відсвяткувати прихід весни. Господинею цього дійства була Олена Федорова. А це було справжнє дійство. Все було продумано до дрібниць. Завдяки зусиллям Олени у кожного склався образ весни - красуні-дівчини у вишитій сорочці, яка вміє не тільки почастувати гостей смачними стравами, а й розважити веселими іграми і конкурсами. Цю весну ми будемо пам’ятати ще дуже довго. Таке феєричне свято налаштувало наші серця на сприймання життєвого позитиву.

Підготували  Бакуменко Лідія, Проніна Світлана 

Ах, Одесо, перлино біля моря

В курній Одесі жив тоді я...

Там довго небеса ясні,

Вітрил купецьких там біліє

Весела зграя в далині;

Там дух Європи повіває,

І південь там розкішно сяє,

Племен і лиць різноманіть.

Там італійська річ бринить

Крізь довгих улиць гомін жвавий,

Там ходить гордий слов'янин,

Француз, іспанець, вірменин,

І грек, і молдаван смуглявий,

І з єгиптянської землі

Корсар в одставці, Моралі.

Саме так свого часу змалював Одесу великий Пушкін на сторінках роману у віршах „Євгеній Онєгін”. І хто бодай раз відвідав це неймовірне місто – думаю, неодмінно  погодиться, що й донині ці поетичні рядки не втратили своєї актуальності. Водночас вишукана і весела, привітна й гостра на язик, шляхетна і смішна, зваблива і трішечки бешкетна, Одеса, як справжня леді вміє закохати в себе буквально з першого погляду і на все життя. Щоб переконатись у цьому, ми, члени НКДГ „Творчі ініціативи” з 12.04.2019 р. по 14.04.2019 р. доєднались до когорти туристів, що безперервно мандрують до нашої незмінної столиці гумору, і також рушили на південь.

А чи замислювались ви коли-небудь коли починається подорож? Ні, вона починається не тоді, коли ви сіли в потяг і, навіть, не тоді, коли переступили поріг власної домівки, вирушаючи в дорогу. Вона починається з моменту, коли ви вирішили, що їхати варто. Бо саме з цього моменту ви починаєте обмірковувати, планувати, мріяти і передчувати, словом, готуватись до чогось незвичайного. Я просто обожнюю дорожні клопоти, починаючи з банальної покупки квитка і збирання речей, і закінчуючи розплановуванням того коли, куди і як ми підемо, адже часу обмаль, а побачити хочеться так багато. А чого тільки вартує дорожня трапеза, коли, тільки вдумайтесь, десять чоловік у тісному купе з насолодою їдять домашні смаколики, діляться враженнями і піднесеним настроєм… повірте, згуртовує просто неймовірно!

Розпочалася, власне кажучи, наша подорож не з самої Одеси, а з міста Білгород-Дністровський, відомого старовинною Аккерманською фортецею, що у перекладі з турецької означає білий камінь, адже збудовано її було з вапняку. Побудована ще в XIV ст., ця велична фортифікаційна споруда і сьогодні вражає своїми масштабами. Маючи тридцять чотири вежі, облаштованих таким чином, щоб кожна з них могла самостійно тримати оборону, чотири внутрішні двори і зовнішній рів, що мав біля двадцяти метрів глибини, фортеця була непохитним оборонним бастіоном для середньовічного міста. І можливість буквально доторкнутися до історії, повірте, просто заворожує. А потім була мандрівка до Одеси. І хоч їхали ми звичайнісінькою електричкою і нічого, на перший погляд, романтичного у цьому просто не могло бути, та за вікном раз по раз мигтіли чудові морські краєвиди, а назви зупинок так і навівали мрії про спекотний літній відпочинок. Погода, щоправда, аж ніяк не сприяла купанню, бо було таки добре холодно та й дощило, але ж мріям нема перешкод, чи не так?

Отже, Одеса почалась для нас з відвідин одного чи не найцікавіших музеїв, Музею контрабанди. Припортове місто і справді повниться безліччю історій про незаконний вивіз або ввіз найрізноманітніших заборонених товарів. Власне, і сам засновник музею знає їх неймовірну кількість і охоче ділиться з відвідувачами. Неможливо навіть уявити, на які тільки виверти не здатна людська  вигадка: коштовності у взутті і спиртних напоях, наркотики в дитячих іграшках, та що там, одному вигаднику вдалося здійснити нездійсненне, магічне дійство, перетворити звичайнісіньку дворнягу на породистого пуделя, обстригши її та замаскувавши овечою шкірою. І зроблено це було так майстерно, що нікому навіть на думку не спало засумніватись. І стало би це просто собі дотепною вигадкою, коли б під шматком овчини не було обгорнуто бідолашного песика в діаманти і вивезено  через заставу. Тож якщо випаде й вам коли-небудь побувати в Одесі, зазирніть до музею, це неймовірно цікаво, обіцяю. У цьому дивовижному місці дуже гармонійно межує кримінальне життя поруч з високим мистецтвом, тому наступним музеєм, який ми відвідали був Літературний. Виявляється чимало відомих українських і не тільки поетів і письменників побували в Одесі або й жили тут певний час. Частина нашої групи, ті кого це зацікавило, побували також у Музеї звуку. Ось, ви знали, наприклад, що найдавніший звуковий механізм – це механізм музичних скриньок? А те, що винайдений давним-давно, він і до сьогодні практично не змінився? Тільки уявіть яким генієм треба було бути винахіднику, аби його витвір був актуальним і незмінним протягом століть! Патефони, грамофони, радіоли, сучасні колонки, платівки у вигляді листівок… усю еволюцію звуковідтворювальних пристроїв осягнули ми протягом екскурсії, бачили унікальний мікрофон, в який колись говорив Сталін, а найголовніше, усі експонати музею нам дозволили обстежити на дотик, а саме в цьому, як ви розумієте, полягає, мабуть, дев’яносто відсотків задоволення й користі від відвідин музею для незрячої людини. Тож величезне спасибі екскурсоводові, справжньому ентузіастові своєї справи. Та й просто надзвичайно харизматичному чоловікові.

Я вже згадувала про те, що погода не дуже сприяла нам у мандрівці, надто ж коли ми рушили на пішохідну екскурсію Одесою, та навіть холод і мряка не стали нам на перешкоді. Тож пройшлися ми по славетній Дерибасівській і по Французькому бульвару, бачили пам’ятник Дюку, Потьомкінські сходи і, без перебільшення, славнозвісний одеський оперний театр. Власне, оперу нам вдалося побачити не лише зовні, адже ми відвідали оперу Пуччіні „Принцеса Турандот”, поставлену за мотивами відомої казки. Неймовірно важко дібрати слова, котрими можна було б бодай натякнути на ті відчуття, котрі охоплюють тебе у цьому, не побоюсь цього слова, храмі мистецтва. Усе: розкішний інтер’єр театру, неймовірна акустика, прекрасний вокал та акторська гра виконавців – переносить глядача немов таки й справді у казку. Це неможливо передати словами. На моє глибоке переконання, такі емоції має хоч раз у житті пережити кожен. І не хвилюйтесь, що опера це не ваш вид мистецтва, просто прийдіть і послухайте, байдужими не залишитесь, гарантую. Одним з чи не найцікавіших серед відвіданих нами музеїв став Музей історії євреїв Одеси „Мигдаль-Шорашим”. Розташований у колишній комунальній квартирі, він просто зачаровує унікальною автентичною атмосферою, вабить справжньою одеською аурою, адже були часи, коли євреї складали близько п’ятдесяти відсотків від кількості усіх одеситів. Тож, нам пощастило відчути особливу єврейсько-одеську душу, доторкнутись до речей, котрі колись були у повсякденному вжитку звичайних одеських родин, адже більшість експонатів музею дарують прості одесити або їх нащадки. Так, наприклад, у музеї є ложечка із, колись дуже популярного, одеського кафе, яку музею подарувала американка з одеським корінням. Виявилось, що її дідусь, ще живучи в Одесі, випадково „позичив” її на добру згадку про улюблене місце відпочинку. Неможливо перелічити скільки цікавих експонатів зберігається в стінах цього музею: старовинна праска і швейна машинка, адже колись кравецтво було чи не основною єврейською професією; посуд з іменним гравіюванням і химерна чаша з двома ручками, розташованими поблизу одна від одної: виявилось, що призначена вона для омивання рук, аби не братись чистою рукою за брудну ручку – їх зробили дві; буфет з квартири Ісаака Бабеля; хірургічні інструменти для обрізання; баранячий ріг, у котрий трублять в синагогах і безліч інших не менш цікавих речей. І за кожною з них стоїть велика пронизана глибоким трагізмом і світлим життєствердним гумором історія єврейського народу, історія нашої Одеси, наша історія, бо євреї і Одеса переплелися, зрослись так тісно, що вже й не зрозуміти де починається одне і закінчується інше.

У Музеї О.С.Пушкіна екскурсовод, ну просто живе уособлення Орини Родіонівни, розповіла нам про тринадцятимісячне перебування поета в Одесі. Тут він жив, тут написав ряд творів, зокрема й частину роману у віршах „Євгеній Онєгін”. Доречі, цікава деталь, маючи доволі скромний матеріальний достаток, Пушкін був змушений розводити водою популярні на той час горіхові чорнила, тому його рукописи іноді було доволі важко розібрати. Музей західного і східного мистецтва, хоч і був, мабуть, найменш доступним для нас, адже його експозицію складають переважно картини, проте завдяки екскурсоводу, що намагалася якомога детальніше розповісти нам про кожен з експонатів, ми також змогли долучитися до образотворчого мистецтва. І, нарешті, наостанок ми спустились у міські катакомби. Не однозначні відчуття, мушу я вам сказати. Розуміння, що над тобою вісім метрів грунту, ну от ні трішечки не додає впевненості. Але й досвід це теж унікальний: вузенькі, вогкі коридори, приглушена акустика, капотіння води десь оддалік і… коріння дерев у тебе над головою. Саме так, подекуди можна було, піднявши руку, доторкнутися до кореня, що стирчить прямісінько зі стелі.

Минуло три дні. А, здається, що ми прожили ціле життя, такими вони були насиченими, інформативними, багатими на враження і емоції. Добряче втомлені, адже поїздка – це не лише розваги і екскурсії, але й побут, форсмажори, більші і менші турботи і таке інше, проте, все ж неймовірно задоволені, ми повернулися до Києва, уже мріючи про наступну велику пригоду в якомусь іншому місті, адже Україна наша така велика, цікава і розмаїта, що, напевно, життя не вистачить, щоб оглянути кожен її найпотаємніший куточок. Наразі ж я щиро вдячна всім, хто так чи інакше долучився до організації неймовірно захопливої мандрівки. Попри все, це було чудово!

Олена Федорова

КИЇВСЬКИЙ РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ЦЕНР

У столиці запрацювала комунальна реабілітаційна установа «Київський центр незрячих». Створена з ініціативи депутатів Київської міської ради, вона єдина в Україні. Завдання, які ставлять перед собою ініціатори та керівники центру, амбітні й актуальні. 

Крім комплексу реабілітаційних заходів для осіб з інвалідністю по зору, передбачено культурно-просвітницьку діяльність, фахове консультування незрячих з різних питань — юридичних, профорієнтаційних, освітніх, психологічних тощо. Важливий напрям роботи — розроблення та застосування ефективних методик навчання й реабілітації, вивчення світового досвіду й технологій та їх впровадження, проведення досліджень спільно з науковими установами тощо. 

За задумом столичної влади, центр має взяти на себе роль координатора у наданні допомоги незрячим між держустановами, громадськими організаціями, медичними та навчальними закладами, спортивними товариствами тощо, сприяти перетворенню Києва на місто, дружнє для людей, що втратили зір. 

Очолює центр Сергій Васін, кандидат економічних наук, заслужений працівник соціальної сфери України. Йому добре знайомі проблеми, з якими стикаються незрячі. У ранньому дитинстві він втратив зір. Коли юнакові виповнилося 15 років, померла мама. Життєві університети Сергія Анатолійовича — суцільні терни, які долав завдяки неймовірній цілеспрямованості та оптимізму. Закінчив економічний факультет Київського університету імені Т. Шевченка, захистив кандидатську дисертацію. 

Сергій Васін — переможець і призер багатьох міжнародних шахових змагань серед людей з порушенням зору, віце-чемпіон світу 1998 року, чемпіон світу 2016-го. Заслужений майстер спорту України. Багато років віддав роботі з незрячими і як директор Навчально-інформаційного комп’ютерного центру УТОС, і як педагог-дослідник. Тож сподіваємося, що очолюваний ним колектив з місією успішно впорається.

За довідкою газети «Урядовий кур’єр» 

За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, щороку кількість сліпих у світі зростає на мільйон осіб, кожні 5 секунд втрачає зір доросла людина, кожну хвилину — дитина. Більшість цих людей живе у країнах, що розвиваються. 

Щороку в Україні інвалідами внаслідок порушення зору визнають майже 12 тисяч осіб. Сумну статистику множить війна на сході. В Україні незрячих від народження або через хворобу 300 тисяч.

Інформацію про діяльність КРУ «Київський центр незрячих» можна знайти за посиланнями:

Facebook:

https://www.facebook.com/

сторінка - Комунальна реабілітаційна установа "Київський центр незрячих"

YouTube –канал: 

https://www.youtube.com/channel/UC_zKdv3I7HDgjWokRx72OEw?view_as=subscriber

Instagram:

https://instagram.com/kiev_center_of_blind?utm_sorce=ig_profile_share&igshid=1vhz8ob2qq78b

Відвідувачі центру займаються творчістю

Матеріали для публікації надано співробітниками центру для незрячих

Підготувала Євгенія Вишнякова

РЯДКИ, ЩО СКЛАЛИСЯ У СЕРЦІ

Время «пик»  и в суете  мелодий

Под стук шагов летает хриплый стон.

Это здесь в подземном переходе

Девушку целует саксофон.

Он давно в неё влюблен,

Для неё играет он.

Он мечтою окрылен.

Девушку целует саксофон.

         М’який, красивий голос виконавця із теплом та щирістю виспівує ці дивовижно красиві і водночас прості рядки, гітара підспівує у вправних руках, і все: рядки, музика, голос створюють неповторної краси твір, своєрідний акорд почуттів. Так воно і є, це справжній акорд, бо і музика і слова належать виконавцеві - незрячому поету з Маріуполя Богдану Ковалю.

         5.04.2019 р. у приміщенні Національної наукової медичної бібліотеки у Києві відбулася презентація книги «Дует палітри та нот» до якої увійшли тексти пісень та вірші Богдана Коваля та графіка талановитої та надзвичайно юної маріупольської художниці Ганни Полякової.

         Зустріч було організовано НКДГ «Творчі ініціативи», голова О. А. Василенко,  добро знайомою нашим читачам. На зустріч завітали читачі бібліотеки, друзі  та шанувальники митця, і звичайно, члени «Творчих ініціатив».

         Богдан Олександрович Коваль народився на Рівненщині 1965 р. Доля привела хлопця до Маріуполя,  красивого приморського міста, без якого він вже не уявляє себе. Там його родина, друзі, там він створив більшу частину своїх пісень. Шлях до творчості був непростим. Богдан освоїв професію монтажника. У двадцять вісім років під час роботи отримав травму, внаслідок якої почав згасати зір. Із 2002 р.  Богдан є членом УТОС, перебуває на обліку у Маріупольській ТПО.  

Однак і після такого страшного нещастя як втрата зору Богдан не тільки не зламався, а навіть навпаки, почав ще більше, на повну силу розкриватися його багатогранний талант. Пісні Богдана швидко знайшли свою аудиторію і принесли авторові заслужену популярність. Нерідко дуже талановиті митці з числа УТОСівців залишаються відомими лише у самій системі УТОС. З творчістю Богдана Коваля так не сталося. Його люблять та шанують колеги у ТПО, але ще більш шанувальників у нього за межами первинної ланки, у рідному місті та і за його межами. Однією з таких шанувальниць стала надзвичайно юна маріупільчанка Ганна Полякова. Їй було лише тринадцять років, коли вона познайомилася із творчістю Богдана Коваля і почала створювати перші малюнки, навіяні його піснями. Зараз їй  трохи більше п’ятнадцяти  і її  графіка стала окрасою книги, назва якої, як пам’ятає читач „Дует палітри та нот”. Вдала назва, не випадкова. Сам Богдан Коваль каже:

Душа моя ось ці рядки складає,

З любов’ю в серці їх для вас співає.

До них Гануся пісню намалює.

Хай книжка ця вам слух і зір милує.     

Богдан створює поезії і на російській мові і українською. У своїй творчості Богдан перш за все лірик. Звичайно, це не означає що трагічні події сучасності проходять повз нього. Мешканець прифронтового Маріуполя він присвятив прекрасні, щирі рядки українським юнакам та їх матерям, які ждуть дітей з війни Але основна тема його творчості це, звичайно, кохання.

Несуть ріки срібні води у далеку даль,

Грає музику природи молодий скрипаль,

Йду до тебе, мій коханий, ноги у росі,

Тільки ти на тому боці, а я на цьому березі.

Грає, грає, грає втомлена струна,

Знає, знає, знає, що прийшла весна.

Співає, співає небо й земля.

Кохає, кохає дівча скрипаля.

Відірвані від музики та авторського виконання його рядки багато втрачають. Богдан талановитий бард, гадаю, що не помилюся, якщо  назву його  так. Мабуть тому разом із книгою продається і диск пісень Богдана Коваля у авторському виконанні. Книгу видано у Маріуполі ЧАО «Газета «Приазовский рабочий», наклад 150 примірників.

Богдан Коваль людина непересічна - обдарована, доброзичлива, його щиро люблять та поважають усі хто знайомий із ним. І виступ у Києві, безумовно ще більше розширив коло його шанувальників.

Піснею, що завершила зустріч стала «Вера, надежда, любовь».

К нам снова вера, надежда, любовь вернётся,

В сердце погасший огонь проснётся.

Счастье к душе прикоснётся нежно вновь и вновь.

Мир удивительный, жизнь прекрасна,

И всё, что пройдено, – не напрасно.

Нет, не напрасно судьба нам дарит

Веру, надежду, любовь!

         Добре, що відбулася ця зустріч киян із світом творчості Богдана Коваля, і хочеться сподіватися, що  вона не остання.

Євгеній Познанський для «Проміня».  

Вірші присвячені творчому вечору Богдана Коваля:

І трошечки не важить уже хто ти,

Не важать липкі темряви обійми.

Душі стремління вилилося в ноти:

Не лиш собі, а й іншим дух підійме.

Сплетіння слова й музики потішить,

Вуаллю років сни перепорошить

Роз’ятрені від болю щирі вірші

Навіюють у пам’ять щось хороше.

Людмила Машталер

ТИФЛОНОВИНИ 30 ВИПУСК( 2 випуск 2019)

30 випуск( 2 випуск 2019)

український огляд

життя незрячих за кордоном

історії життя

Матеріали зібралм Володимир та Тетяна Радченки