Еврика! Таємницю моєї невичерпної любові до мандрівок відкрито! Виявляється, усе закономірно, адже мама, ще будучи при надії і очікуючи на мене, цілком собі активно подорожувала попри делікатний свій стан. Отож мій мандрівний стаж налічує уже… не будемо говорити скільки років. Цього разу, мандрівка моя разом з нашими творчо-ініціативними однодумцями повернула мене на місця, так би мовити, бойової слави, у мальовниче Прикарпаття, на захід України. Так, так, це саме тут мама разом зі мною героїчно здиралася на Скелю Довбуша на Франківщині. Ми, щоправда, не повторили такого відважного вчинку, та не зважаючи на це, мандрівка усе одно виявилась цікавою, насиченою і багатою на враження.
Приїхавши з Києва до Яремчі, ми, помилувавшись трохи прекрасними зразками прикладної народної творчості: вишиванками найрізноманітніших видів і фасонів на найвибагливіший смак, що коштують, доречі, смішно у порівнянні з київськими цінами, на місцевому ринку, вирушили до нашого першого пункту призначення, Коломиї. Невелике, посуті, містечко вразило нас своєю особливою атмосферою, відчуттям справжньої якоїсь європейськості, культурно-мистецьким рівнем, якому тут надають неабиякого значення: погодьтесь, наявність трьох театрів для просто собі провінційного містечка про щось таки говорить. Перш за все, вабив нас у Коломиї відомий на всю Україну музей писанки. Це справді особливе місце. Тут навіть сама будівля музею подібна на гарненьке розписане яєчко. А скільки неймовірних зразків писанкарського мистецтва представляє його експозиція: килим з писанок, розмальовані страусячі яйця із зображеними на них кенгуру і іншими екзотичними представниками флори і фауни, передані музею українськими писанкарками з далекої Австралії, випиляне на яйці за допомогою якоїсь особливої техніки зображення, власне, самого музею – це лише крихітна часточка див, що таїться за його стінами. Побували ми й у національному музеї Гуцульщини та Покуття, що також знаходиться в Коломиї. Дуже мало, мушу я вам сказати, музеїв, де б до нас, особливих екскурсантів, поставились з такою увагою і турботою, як тут, а відвідали їх за час існування нашої організації, повірте, чимало. Досить лише сказати, що першими словами нашого екскурсовода були ті, що, мовляв, як добре, що ми наперед повідомили про свій намір відвідати музей, адже у неї був час підготуватися. Що це означало ми відчули уже від самісінького початку екскурсії. Нам дозволяли узяти до рук і обстежити буквально усе, що тільки можна було узяти і обстежити, нам демонстрували у запису звучання найрізноманітніших автентичних інструментів, пропонуючи нехитру гру: відгадати що це за інструмент звучить у даний момент, тому враження від екскурсії залишились не просто гарними – надзвичайними. Переночувавши у просто надиво комфортабельному хостелі з привітною, гостинною господинею, котра навіть пригостила нас баночкою неймовірно смачного полуничного варення, ми, наступного дня, вирушили до Франківська. Тут, щоправда, усе було трохи не так гладко, як нам би того хотілося, але, налаштовані на позитив, ми усе ж вибачили і нахабному, хамовитому водієві маршрутки, що везла нас з Коломиї, і власникам жахливого хостелу, у якому навіть не змогли ночувати і змушені були шукати іншого прихистку, адже це усе дрібниці у порівнянні з тим задоволенням, яке отримуєш від нових вражень і знайомства з гарними, розумними, добрими і цікавими людьми, а таких, повірте, більшість. Таким виявився наш екскурсовод і, за сумісництвом, засновувач музею «Родинних професій», «найнескучнішого» музею України за рейтенгом журналу «Фокус». Абсолютно чарівний, дотепний і цікавий дідусь, про котрого можна сказати що завгодно, але тільки не нудний, думаю, цілковито закохав у себе усю жіночу частину нашої групи, а була нас переважна більшість.і що б там не було представлено в експозиції музею, з таким екскурсоводом вона, ну просто неодмінно буде цікавою. Пощастило нам і на гіда, що провів нас пішохідною екскурсією Франківськом і люб’язно подарував аж цілу безкоштовну годину, і на неймовірно колоритного таксиста-гумориста, що товаришував колись із самим Павлом Глазовим, сам видав збірочку байок таксиста і охоче декламував нам як свої твори, так і твори корефея гумору, і на провідників у потязі… тому й стверджую, що хороших людей куди більше аніж хамовитих і невихованих. А ще уперше в житті довелося мені зустріти своє професійне свято не просто в дорозі, а, уявляєте, вагоні-ресторані, виявляється, у ньому також є пасажирські купе. Тож, досить було ступити всього кілька кроків, аби посидіти в добрій компанії на честь свята.
Вкотре мандрую Україною, уже побувала і, сподіваюсь, іще побуваю не в одному її мальовничому куточку, але не втомлююсь дивуватись: яка неймовірна, яка багата на красу наша країна, скільки в ній справжніх перлин архітектури, мистецтва, історії і просто нерукотворних див природи! На жаль, ми чомусь захоплюємось старовинними будівлями Європи, величними каньйонами і водоспадами Америки, мріємо про дивовижну красу Венеції і зачаровано повторюємо за відомим письменником:»Побачити Париж – і померти!», - але зовсім не помічаємо або зневажливо відмахуємось від того, що оточує нас буквально на кожному кроці. Замисліться, чи добре ви знаєте своє рідне місто? Чи змогли б при нагоді провести ним екскурсію для туриста? Боюсь, що далеко не кожен. А якщо це помножити на масштаб усієї країни? Нам частенько доводиться чути твердження, що ніхто і ніколи не полюбить нас, якщо ми самі не будемо себе любити, тож і не любитиме і не захоплюватиметься ніхто нашою країною, поки ми самі не навчимося цього робити.
Олена Федорова (з Фейсбука)
Приїхавши з Києва до Яремчі, ми, помилувавшись трохи прекрасними зразками прикладної народної творчості: вишиванками найрізноманітніших видів і фасонів на найвибагливіший смак, що коштують, доречі, смішно у порівнянні з київськими цінами, на місцевому ринку, вирушили до нашого першого пункту призначення, Коломиї. Невелике, посуті, містечко вразило нас своєю особливою атмосферою, відчуттям справжньої якоїсь європейськості, культурно-мистецьким рівнем, якому тут надають неабиякого значення: погодьтесь, наявність трьох театрів для просто собі провінційного містечка про щось таки говорить. Перш за все, вабив нас у Коломиї відомий на всю Україну музей писанки. Це справді особливе місце. Тут навіть сама будівля музею подібна на гарненьке розписане яєчко. А скільки неймовірних зразків писанкарського мистецтва представляє його експозиція: килим з писанок, розмальовані страусячі яйця із зображеними на них кенгуру і іншими екзотичними представниками флори і фауни, передані музею українськими писанкарками з далекої Австралії, випиляне на яйці за допомогою якоїсь особливої техніки зображення, власне, самого музею – це лише крихітна часточка див, що таїться за його стінами. Побували ми й у національному музеї Гуцульщини та Покуття, що також знаходиться в Коломиї. Дуже мало, мушу я вам сказати, музеїв, де б до нас, особливих екскурсантів, поставились з такою увагою і турботою, як тут, а відвідали їх за час існування нашої організації, повірте, чимало. Досить лише сказати, що першими словами нашого екскурсовода були ті, що, мовляв, як добре, що ми наперед повідомили про свій намір відвідати музей, адже у неї був час підготуватися. Що це означало ми відчули уже від самісінького початку екскурсії. Нам дозволяли узяти до рук і обстежити буквально усе, що тільки можна було узяти і обстежити, нам демонстрували у запису звучання найрізноманітніших автентичних інструментів, пропонуючи нехитру гру: відгадати що це за інструмент звучить у даний момент, тому враження від екскурсії залишились не просто гарними – надзвичайними. Переночувавши у просто надиво комфортабельному хостелі з привітною, гостинною господинею, котра навіть пригостила нас баночкою неймовірно смачного полуничного варення, ми, наступного дня, вирушили до Франківська. Тут, щоправда, усе було трохи не так гладко, як нам би того хотілося, але, налаштовані на позитив, ми усе ж вибачили і нахабному, хамовитому водієві маршрутки, що везла нас з Коломиї, і власникам жахливого хостелу, у якому навіть не змогли ночувати і змушені були шукати іншого прихистку, адже це усе дрібниці у порівнянні з тим задоволенням, яке отримуєш від нових вражень і знайомства з гарними, розумними, добрими і цікавими людьми, а таких, повірте, більшість. Таким виявився наш екскурсовод і, за сумісництвом, засновувач музею «Родинних професій», «найнескучнішого» музею України за рейтенгом журналу «Фокус». Абсолютно чарівний, дотепний і цікавий дідусь, про котрого можна сказати що завгодно, але тільки не нудний, думаю, цілковито закохав у себе усю жіночу частину нашої групи, а була нас переважна більшість.і що б там не було представлено в експозиції музею, з таким екскурсоводом вона, ну просто неодмінно буде цікавою. Пощастило нам і на гіда, що провів нас пішохідною екскурсією Франківськом і люб’язно подарував аж цілу безкоштовну годину, і на неймовірно колоритного таксиста-гумориста, що товаришував колись із самим Павлом Глазовим, сам видав збірочку байок таксиста і охоче декламував нам як свої твори, так і твори корефея гумору, і на провідників у потязі… тому й стверджую, що хороших людей куди більше аніж хамовитих і невихованих. А ще уперше в житті довелося мені зустріти своє професійне свято не просто в дорозі, а, уявляєте, вагоні-ресторані, виявляється, у ньому також є пасажирські купе. Тож, досить було ступити всього кілька кроків, аби посидіти в добрій компанії на честь свята.
Вкотре мандрую Україною, уже побувала і, сподіваюсь, іще побуваю не в одному її мальовничому куточку, але не втомлююсь дивуватись: яка неймовірна, яка багата на красу наша країна, скільки в ній справжніх перлин архітектури, мистецтва, історії і просто нерукотворних див природи! На жаль, ми чомусь захоплюємось старовинними будівлями Європи, величними каньйонами і водоспадами Америки, мріємо про дивовижну красу Венеції і зачаровано повторюємо за відомим письменником:»Побачити Париж – і померти!», - але зовсім не помічаємо або зневажливо відмахуємось від того, що оточує нас буквально на кожному кроці. Замисліться, чи добре ви знаєте своє рідне місто? Чи змогли б при нагоді провести ним екскурсію для туриста? Боюсь, що далеко не кожен. А якщо це помножити на масштаб усієї країни? Нам частенько доводиться чути твердження, що ніхто і ніколи не полюбить нас, якщо ми самі не будемо себе любити, тож і не любитиме і не захоплюватиметься ніхто нашою країною, поки ми самі не навчимося цього робити.
Олена Федорова (з Фейсбука)
