Круглий стіл з нагоди Міжнародного дня людей з інвалідністю

Міжнародний день людей з інвалідністю - це також день людей з психічною інвалідністю, яка, на відміну від фізичної, не має видимих атрибутів - протезів, інвалідної коляски, білої тростини. Але це не означає, що такі люди мають опинитись на морозі і шукати собі їжу в смітникових контейнерах, як до цього веде ліквідація психоневрологічних інтернатів, медичних і соціальних стаціонарів в містах і особливо - в сільській місцевості. Про це та інші кричущі проблеми порушення права на життя інвалідів в Україні йшлось на сьогоднішньому круглому столі в Національному інформаційному агенстві України "Укрінформ":
5.12.2019 р. в Укрінформі відбувся круглий стіл "Міжнародний день людей з інвалідністю - свято чи підстава перегляднути суспільну самосвідомість?", в якому прийняла участь Керівниця НКДГ "Творчі ініціативи" Василенко О.А.
https://www.ukrinform.ua/rubric-presshall/2830528-miznarodnij-den-ludej-z-invalidnistu-svato-ci-pidstava-pereglanuti-suspilnu-samosvidomist.html

Конкурс брайєлістів до Міжнародного дня людей з інвалідністю

4.12.2019 р. вперше була на конкурсі брайєлістів і тим паче - у журі. 15 учасників приймали участь і ми відзначили 8 найкращих!
Олена Василенко

Романтична подорож на море

Сонце, тепло, літо, дарма що бабине – романтика. Ну хто сказав, що по закінченні сезону на Південь нема чого їхати, бо робити там, мовляв, абсолютно нічого? Готова заперечити, ба більше -  спростувати цю цілковито хибну думку. От скільки не подорожую країною, а вона не припиняє вражати мене своєю колосальною кількістю дивовиж і неймовірностей, не менш, а, може, й більше цікавих аніж десь там «за бугром», так би мовити. І тим більш прикро за наше щонайменш безгосподарне, якщо не сказати, злочинне до цього ставлення. З 17.10.2019 р. по 20.10.2019 р. члени НКДГ "Творчі ініціатитви"  відвідали той самий, нудний нібито цієї пори, Південь. Ви навіть і не уявляєте, скільки за літніми пляжно-купально-засмагальними розвагами ми не помічаємо цікавинок, повз скільки захопливих речей проходимо навіть не звертаючи на них увагу! Так от, повела цього разу наша авантюрно-мандрівна натура нас до Миколаєва, у самісіньке серце українського кораблебудування. Та не лише у гостях у корабелів довелося нам побувати, хоч це, запевняю, неймовірно цікаво, але відвідали ми, окрім того, ще й розкопки стародавньої Ольвії, одного з центрів давньогрецької культури на теренах України. Погуляли вулицями Очакова, невеличкого симпатичного містечка, це саме неподалік від нього ведуться археологічні розкопки, натрапили на невеликий магазинчик у центрі міста, де, каюсь,жіноча частина нашої групи не зуміла встояти перед гарним і недорогим асортиментом і цим магічним для вуха прекрасної половини людства словом, шопінг. Та от коли ми вирушили вже, власне, до самого місця розкопок… ну що сказати, враження таке, мовби від часів Великої вітчизняної, а, може і з часу існування самої Ольвії, нога ані жодного представника дорожної служби не «Оскверняла» ці священні дорожні руїни. 
Довелося мені колись у моєму житті побувати на Кріті. Серед усіх запропонованих нам туристичних дивовиж, були там і археологічні цікавинки часів давньої Греції. Так от, туристи з усенького світу із захватом розглядали видобуті із «глибин історії» артифакти, що, власне, нічим особливим не відрізнялися від тих, що довелося нам побачити на Миколаївщині. А подивитись тут було на що: окрім найрізноманітніших глеків і глечиків усілякої форми і розмірів, бачили ми навіть спеціальні пристосування для випоювання давньогрецьких немовлят. А ще я відкрила для себе таємницю улюбленої фрази усіх любителів «смикнути» по чарчині. Знаєте, виявляється, що навіть у давнину греки цілком собі успішно «соображали на троих». Для цієї, безумовно важливої справи, вони навіть мали спеціальне пристосування: такий собі потрійний глечик, з якого можна було наливати вино одразу у три посудини. Нема що казати, захоплива була екскурсія, от тільки потім, почувши про неї, місцеві мешканці здивовано здіймали брови: «Як, - мовляв, - невже хтось зголосився вас туди везти?!». От і хочеться задати, хоч і риторичне, але все ж дуже болюче питання: чому ми так недбало топчемось по скарбах, якими наділила нас історія? Чому захоплюємось тим самим за кордоном, ще й платимо за це гроші, коли усе це є у нас вдома, і це вже нам платили би туристи за право бодай доторкнутись до історії.
Втім, годі про сумне. Ніколи не перебували на південній базі відпочинку після закінчення сезону? Ні? А мені вдалося! Є у цьому, скажу я вам, якась особлива романтика. Втомлена туристами природа нарешті відпочиває і відновлюється. Птаство забуває, що треба боятися і виспівує на усі голоси, чисте, наповнене терпким ароматом опалого листя і пізніх осінніх квітів повітря, схоже на вишуканий коктейль, хочеться дихати ним на повні груди. Прокинувшись уранці на базі відпочинку в Очакові, де ми знайшли собі прихисток, я зі здивуванням подумала, що сусідці уже слід би було вимкнути будильник, котрий наполегливо щебетав якимось пташиним голосом, а виявилось, що то найсправжнісінький живий пернатий вокаліст прилетів зранку на наше підвіконня, щоб розбудити нас своїм співом. А може, це була його страшна помста, бо якраз напередодні, повертаючись у сутінках на базу, ми наполохали якусь пташину, котра певно з нецензурним пташиним лементом зпурхнула прямісінько над нашими головами. От, може, й вирішила вранці жорстоко помститись, розбудивши нас, як і ми її. А ще Очаків, напевно, місто хороших людей, бо такої величезної кількості ручних, ласкавих, муркотливих пухнастиків мені не довелося зустріти у жодному іншому місті. А, значить, їх тут люблять годують і не ображають. Побували ми й у єдиному в Україні музеї мариністичного живопису ІМ. Р. Г. Судковського в Очакові. І от здавалось би, музей образотворчого мистецтва – останнє місце, де прагнули б опинитись такі особливі екскурсанти , як ми, але, повірте, мало де доводилось мені почути таку цікаву, захоплену, якусь, я б сказала, натхненну екскурсію, як від жінки екскурсовода, що з трепетом розповідала нам про творчість свого земляка.
А який неймовірний музей кораблебудування у Миколаєві! Яких тільки моделей суден там не було! Надто ж, думаю, цікаво було б побувати там дітлахам, навіть моїм Смайликам, хоч вони іще й трохи замалі. Помандрували ми і самим містом, разом з водієм, що люб’язно зголосився за зовсім невелику суму повозити нас Миколаєвом… і зрештою, втомлені, але переповнені враженнями, ми рушили на вокзал. І яким же було наше здивування, коли з’ясувалось, що повертаємося ми не просто тим самим поїздом, але й у тому ж вагоні і з тим же провідником і на тих же місцях, що їхали сюди. Тож зустрів нас господар вагону уже майже як рідних, навіть не питаючи документів. Думаю, кожен із нас привіз із цієї мандрівки стільки неймовірних емоцій, стільки спогадів і вражень, а розказане мною – це далеко не все, що вдалося нам побачити, почути і дізнатися, що вистачить на довгий, довгий час:як мінімум до наступної поїздки. А буде вона, напевно, вже аж десь навесні, бо мандрувати взимку – це, звичайно, дуже романтично, але доволі непросто. Ну а я привезла собі на згадку ще й поповнення для моєї колекції – дзвіночки, а як же без них!
Олена Федорова

Сніданок з 1+1

31.10.2019 р. був один з найнезвичайніших ранків у моєму житті: мені випала нагода побувати у справжньому, живому телеефірі. Та ще й не аби-де, а у моєму улюбленому «Сніданку з 1+1». Програмі, під яку я щоранку прокидаюсь і, здійснюючи свої нехитрі передробочі маніпуляції, налаштовуюсь на трудовий день. Не передати словами, скільки нових вражень від перебування у студії по той бік екрану, позитивних емоцій від зустрічі з улюбленими ведучими, а був це ефір з Нелею Шовкопляс і Русланом Сенічкіним. Який унікальний для мене досвід випало пережити! Завжди, до речі, хотіла дізнатися, що ж відбувається у телестудії під час реклами. Тепер знаю. Величезне спасибі ведучим, котрі разом з гостьовим редактором Настею створювали серед гостей невимушену, позитивну обстановку. Так, ми і справді почувалися саме гостями, бажаними і довгожданними завдяки їхній турботі і увазі. Надто ж я дякую Насті, адже вона оточила мене справжньою турботою, хвилюючись аби я раптом не відчула жодного диcкомфорту. Давно уже я не відчувала стільки позитиву, як від ведучих, особливо, Нелі, яка виявилась саме такою, як і у кадрі: світлою і позитивною, так і від ситуації загалом. Тож, сердечно дякую усім, завдяки кому учорашній мій ранок виявився таким незабутнім.
Олена Федорова

Мандрівка Україною за одну годину...

Цієї суботи - 23.11.2019 р. , тільки уявіть, мала нагоду помандрувати усією Україною усього за декілька годин. Скажете, що це неможливо? Можливо, ще й як! Тому, що подорож ця відбулася у рамках інтерактивної виставки «Україна – вау», яку мені пощастило відвідати разом з членами НКДГ "Творчі ініціативи". Надзвичайне за обсягом задуманого, цікавістю і корисністю дійство, скажу я вам. Так, так, саме дійство, бо виставка, як я уже сказала, інтерактивна, тобто ми не просто собі походжали поміж експонатів, але й мали можливість доторкнутись, понюхати і, навіть, скуштувати усе представлене. Для мене як психолога, особливо цікавим виявився той факт, що задіяними і справді були усі відчуття, які тільки притаманні людині. Судіть самі: про те що експозицію можна побачити, годі й говорити, це і так зрозуміло. Але окрім цього, ми змогли послухати зразки автентичного фольклорного співу з різних регіонів, дізнатися як звучить село, почути звук паровоза, бо основним лейтмотивом виставки стала уявна залізнична мандрівка Україною. Нам, уявляєте, навіть вдалося потай підслухати що ж таке сниться пасажирам, що солодко сплять під ритмічний перестук коліс. Досить було лише притулитися вухом до подушок, що їх густо розвісили на стінах вагону, як звідти долинав то пташиний переспів, то палкі політичні дебати, а то й густе, насичене хропіння. Можна було на дотик обстежити різноманітні архітектурні цікавинки або й збудувати їх самостійно, скориставшись спеціальним об’ємним пазлом,доторкнутись до природних багацтв нашої держави, представлених вугіллям, сіллю або, скажімо, бурштином, понюхати яка духмяна справжня львівська кава, і, навіть скуштувати страви, що подавались у спеціально обладнаному вагоні-ресторані… усе: і напутнє слово великого Богдана Ступки, і власноруч пійманий квиток, куди б ви думали? До Марганцю, що пророкує вже мені наступну мандрівку, і величезна доступність виставки саме для нас – дозволило нам не просто відвідати чергову екскурсію, але й зануритись у неї, відчути свою справжню причетність до дива, що зветься Україною.
Олена Федорова

Свято на Подолі

П'ятдесятий раз всі мешканці Землі відзначають День білої тростини і вже вп'яте члени НКДГ  "Творчих ініціатив" 29.10.2019 р. мають честь з цієї нагоди бути запрошеними до Театру на Подолі. Ні, не тільки як гості - хоча саме тут завжди раді бачити всіх - а і як рівноправні співавтори святкового концерту. Довгі години підготовки, хвилювання, і от, нарешті- виступи, емоції, оплески.

    Музичні номери змінюються віршами у виконанні наших поетів - учасників і лауреатів літературних фестивалів. Читають вірші, присвячені театру, авторства Євгена Познанського та Валентини Братчанської. Свої твори виконують Людмила Машталер, Наталка Кащенко і Світлана Проніна, звучать проникливі рядки українських поезій у виконанні Марини і Ярослави Потеляхіних, Артема Щербини.

   Дякуємо панові Віталію Малахову, ведучому вечора - Дмитру Грицаю, акторці Ганні Тамбовій, режисеру пані Олені, звукооператорам - всім, хто брав участь у звучанні цього дня.
Евгенія Вишнякова

   

Наша подорож до Карпат

Еврика! Таємницю моєї невичерпної любові до мандрівок відкрито! Виявляється, усе закономірно, адже мама, ще будучи при надії і очікуючи на мене, цілком собі активно подорожувала попри делікатний свій стан. Отож мій мандрівний стаж налічує уже… не будемо говорити скільки років. Цього разу, мандрівка моя разом з нашими творчо-ініціативними однодумцями повернула мене на місця, так би мовити, бойової слави, у мальовниче Прикарпаття, на захід України. Так, так, це саме тут мама разом зі мною героїчно здиралася на Скелю Довбуша на Франківщині. Ми, щоправда, не повторили такого відважного вчинку, та не зважаючи на це, мандрівка усе одно виявилась цікавою, насиченою і багатою на враження.
Приїхавши з Києва до Яремчі, ми, помилувавшись трохи прекрасними зразками прикладної народної творчості: вишиванками найрізноманітніших видів і фасонів на найвибагливіший смак, що коштують, доречі, смішно у порівнянні з київськими цінами, на місцевому ринку, вирушили до нашого першого пункту призначення, Коломиї. Невелике, посуті, містечко вразило нас своєю особливою атмосферою, відчуттям справжньої якоїсь європейськості, культурно-мистецьким рівнем, якому тут надають неабиякого значення: погодьтесь, наявність трьох театрів для просто собі провінційного містечка про щось таки говорить. Перш за все, вабив нас у Коломиї відомий на всю Україну музей писанки. Це справді особливе місце. Тут навіть сама будівля музею подібна на гарненьке розписане яєчко. А скільки неймовірних зразків писанкарського мистецтва представляє його експозиція: килим з писанок, розмальовані страусячі яйця із зображеними на них кенгуру і іншими екзотичними представниками флори і фауни, передані музею українськими писанкарками з далекої Австралії, випиляне на яйці за допомогою якоїсь особливої техніки зображення, власне, самого музею – це лише крихітна часточка див, що таїться за його стінами. Побували ми й у національному музеї Гуцульщини та Покуття, що також знаходиться в Коломиї. Дуже мало, мушу я вам сказати, музеїв, де б до нас, особливих екскурсантів, поставились з такою увагою і турботою, як тут, а відвідали їх за час існування нашої організації, повірте, чимало. Досить лише сказати, що першими словами нашого екскурсовода були ті, що, мовляв, як добре, що ми наперед повідомили про свій намір відвідати музей, адже у неї був час підготуватися. Що це означало ми відчули уже від самісінького початку екскурсії. Нам дозволяли узяти до рук і обстежити буквально усе, що тільки можна було узяти і обстежити, нам демонстрували у запису звучання найрізноманітніших автентичних інструментів, пропонуючи нехитру гру: відгадати що це за інструмент звучить у даний момент, тому враження від екскурсії залишились не просто гарними – надзвичайними. Переночувавши у просто надиво комфортабельному хостелі з привітною, гостинною господинею, котра навіть пригостила нас баночкою неймовірно смачного полуничного варення, ми, наступного дня, вирушили до Франківська. Тут, щоправда, усе було трохи не так гладко, як нам би того хотілося, але, налаштовані на позитив, ми усе ж вибачили і нахабному, хамовитому водієві маршрутки, що везла нас з Коломиї, і власникам жахливого хостелу, у якому навіть не змогли ночувати і змушені були шукати іншого прихистку, адже це усе дрібниці у порівнянні з тим задоволенням, яке отримуєш від нових вражень і знайомства з гарними, розумними, добрими і цікавими людьми, а таких, повірте, більшість. Таким виявився наш екскурсовод і, за сумісництвом, засновувач музею «Родинних професій», «найнескучнішого» музею України за рейтенгом журналу «Фокус». Абсолютно чарівний, дотепний і цікавий дідусь, про котрого можна сказати що завгодно, але тільки не нудний, думаю, цілковито закохав у себе усю жіночу частину нашої групи, а була нас переважна більшість.і що б там не було представлено в експозиції музею, з таким екскурсоводом вона, ну просто неодмінно буде цікавою. Пощастило нам і на гіда, що провів нас пішохідною екскурсією Франківськом і люб’язно подарував аж цілу безкоштовну годину, і на неймовірно колоритного таксиста-гумориста, що товаришував колись із самим Павлом Глазовим, сам видав збірочку байок таксиста і охоче декламував нам як свої твори, так і твори корефея гумору, і на провідників у потязі… тому й стверджую, що хороших людей куди більше аніж хамовитих і невихованих. А ще уперше в житті довелося мені зустріти своє професійне свято не просто в дорозі, а, уявляєте, вагоні-ресторані, виявляється, у ньому також є пасажирські купе. Тож, досить було ступити всього кілька кроків, аби посидіти в добрій компанії на честь свята. 
Вкотре мандрую Україною, уже побувала і, сподіваюсь, іще побуваю не в одному її мальовничому куточку, але не втомлююсь дивуватись: яка неймовірна, яка багата на красу наша країна, скільки в ній справжніх перлин архітектури, мистецтва, історії і просто нерукотворних див природи! На жаль, ми чомусь захоплюємось старовинними будівлями Європи, величними каньйонами і водоспадами Америки, мріємо про дивовижну красу Венеції і зачаровано повторюємо за відомим письменником:»Побачити Париж – і померти!», - але зовсім не помічаємо або зневажливо відмахуємось від того, що оточує нас буквально на кожному кроці. Замисліться, чи добре ви знаєте своє рідне місто? Чи змогли б при нагоді провести ним екскурсію для туриста? Боюсь, що далеко не кожен. А якщо це помножити на масштаб усієї країни? Нам частенько доводиться чути твердження, що ніхто і ніколи не полюбить нас, якщо ми самі не будемо себе любити, тож і не любитиме і не захоплюватиметься ніхто нашою країною, поки ми самі не навчимося цього робити.
Олена Федорова (з Фейсбука)