Сонце, тепло, літо, дарма що бабине – романтика. Ну хто сказав, що по закінченні сезону на Південь нема чого їхати, бо робити там, мовляв, абсолютно нічого? Готова заперечити, ба більше - спростувати цю цілковито хибну думку. От скільки не подорожую країною, а вона не припиняє вражати мене своєю колосальною кількістю дивовиж і неймовірностей, не менш, а, може, й більше цікавих аніж десь там «за бугром», так би мовити. І тим більш прикро за наше щонайменш безгосподарне, якщо не сказати, злочинне до цього ставлення. З 17.10.2019 р. по 20.10.2019 р. члени НКДГ "Творчі ініціатитви" відвідали той самий, нудний нібито цієї пори, Південь. Ви навіть і не уявляєте, скільки за літніми пляжно-купально-засмагальними розвагами ми не помічаємо цікавинок, повз скільки захопливих речей проходимо навіть не звертаючи на них увагу! Так от, повела цього разу наша авантюрно-мандрівна натура нас до Миколаєва, у самісіньке серце українського кораблебудування. Та не лише у гостях у корабелів довелося нам побувати, хоч це, запевняю, неймовірно цікаво, але відвідали ми, окрім того, ще й розкопки стародавньої Ольвії, одного з центрів давньогрецької культури на теренах України. Погуляли вулицями Очакова, невеличкого симпатичного містечка, це саме неподалік від нього ведуться археологічні розкопки, натрапили на невеликий магазинчик у центрі міста, де, каюсь,жіноча частина нашої групи не зуміла встояти перед гарним і недорогим асортиментом і цим магічним для вуха прекрасної половини людства словом, шопінг. Та от коли ми вирушили вже, власне, до самого місця розкопок… ну що сказати, враження таке, мовби від часів Великої вітчизняної, а, може і з часу існування самої Ольвії, нога ані жодного представника дорожної служби не «Оскверняла» ці священні дорожні руїни.
Довелося мені колись у моєму житті побувати на Кріті. Серед усіх запропонованих нам туристичних дивовиж, були там і археологічні цікавинки часів давньої Греції. Так от, туристи з усенького світу із захватом розглядали видобуті із «глибин історії» артифакти, що, власне, нічим особливим не відрізнялися від тих, що довелося нам побачити на Миколаївщині. А подивитись тут було на що: окрім найрізноманітніших глеків і глечиків усілякої форми і розмірів, бачили ми навіть спеціальні пристосування для випоювання давньогрецьких немовлят. А ще я відкрила для себе таємницю улюбленої фрази усіх любителів «смикнути» по чарчині. Знаєте, виявляється, що навіть у давнину греки цілком собі успішно «соображали на троих». Для цієї, безумовно важливої справи, вони навіть мали спеціальне пристосування: такий собі потрійний глечик, з якого можна було наливати вино одразу у три посудини. Нема що казати, захоплива була екскурсія, от тільки потім, почувши про неї, місцеві мешканці здивовано здіймали брови: «Як, - мовляв, - невже хтось зголосився вас туди везти?!». От і хочеться задати, хоч і риторичне, але все ж дуже болюче питання: чому ми так недбало топчемось по скарбах, якими наділила нас історія? Чому захоплюємось тим самим за кордоном, ще й платимо за це гроші, коли усе це є у нас вдома, і це вже нам платили би туристи за право бодай доторкнутись до історії.
Втім, годі про сумне. Ніколи не перебували на південній базі відпочинку після закінчення сезону? Ні? А мені вдалося! Є у цьому, скажу я вам, якась особлива романтика. Втомлена туристами природа нарешті відпочиває і відновлюється. Птаство забуває, що треба боятися і виспівує на усі голоси, чисте, наповнене терпким ароматом опалого листя і пізніх осінніх квітів повітря, схоже на вишуканий коктейль, хочеться дихати ним на повні груди. Прокинувшись уранці на базі відпочинку в Очакові, де ми знайшли собі прихисток, я зі здивуванням подумала, що сусідці уже слід би було вимкнути будильник, котрий наполегливо щебетав якимось пташиним голосом, а виявилось, що то найсправжнісінький живий пернатий вокаліст прилетів зранку на наше підвіконня, щоб розбудити нас своїм співом. А може, це була його страшна помста, бо якраз напередодні, повертаючись у сутінках на базу, ми наполохали якусь пташину, котра певно з нецензурним пташиним лементом зпурхнула прямісінько над нашими головами. От, може, й вирішила вранці жорстоко помститись, розбудивши нас, як і ми її. А ще Очаків, напевно, місто хороших людей, бо такої величезної кількості ручних, ласкавих, муркотливих пухнастиків мені не довелося зустріти у жодному іншому місті. А, значить, їх тут люблять годують і не ображають. Побували ми й у єдиному в Україні музеї мариністичного живопису ІМ. Р. Г. Судковського в Очакові. І от здавалось би, музей образотворчого мистецтва – останнє місце, де прагнули б опинитись такі особливі екскурсанти , як ми, але, повірте, мало де доводилось мені почути таку цікаву, захоплену, якусь, я б сказала, натхненну екскурсію, як від жінки екскурсовода, що з трепетом розповідала нам про творчість свого земляка.
А який неймовірний музей кораблебудування у Миколаєві! Яких тільки моделей суден там не було! Надто ж, думаю, цікаво було б побувати там дітлахам, навіть моїм Смайликам, хоч вони іще й трохи замалі. Помандрували ми і самим містом, разом з водієм, що люб’язно зголосився за зовсім невелику суму повозити нас Миколаєвом… і зрештою, втомлені, але переповнені враженнями, ми рушили на вокзал. І яким же було наше здивування, коли з’ясувалось, що повертаємося ми не просто тим самим поїздом, але й у тому ж вагоні і з тим же провідником і на тих же місцях, що їхали сюди. Тож зустрів нас господар вагону уже майже як рідних, навіть не питаючи документів. Думаю, кожен із нас привіз із цієї мандрівки стільки неймовірних емоцій, стільки спогадів і вражень, а розказане мною – це далеко не все, що вдалося нам побачити, почути і дізнатися, що вистачить на довгий, довгий час:як мінімум до наступної поїздки. А буде вона, напевно, вже аж десь навесні, бо мандрувати взимку – це, звичайно, дуже романтично, але доволі непросто. Ну а я привезла собі на згадку ще й поповнення для моєї колекції – дзвіночки, а як же без них!
Олена Федорова
Довелося мені колись у моєму житті побувати на Кріті. Серед усіх запропонованих нам туристичних дивовиж, були там і археологічні цікавинки часів давньої Греції. Так от, туристи з усенького світу із захватом розглядали видобуті із «глибин історії» артифакти, що, власне, нічим особливим не відрізнялися від тих, що довелося нам побачити на Миколаївщині. А подивитись тут було на що: окрім найрізноманітніших глеків і глечиків усілякої форми і розмірів, бачили ми навіть спеціальні пристосування для випоювання давньогрецьких немовлят. А ще я відкрила для себе таємницю улюбленої фрази усіх любителів «смикнути» по чарчині. Знаєте, виявляється, що навіть у давнину греки цілком собі успішно «соображали на троих». Для цієї, безумовно важливої справи, вони навіть мали спеціальне пристосування: такий собі потрійний глечик, з якого можна було наливати вино одразу у три посудини. Нема що казати, захоплива була екскурсія, от тільки потім, почувши про неї, місцеві мешканці здивовано здіймали брови: «Як, - мовляв, - невже хтось зголосився вас туди везти?!». От і хочеться задати, хоч і риторичне, але все ж дуже болюче питання: чому ми так недбало топчемось по скарбах, якими наділила нас історія? Чому захоплюємось тим самим за кордоном, ще й платимо за це гроші, коли усе це є у нас вдома, і це вже нам платили би туристи за право бодай доторкнутись до історії.
Втім, годі про сумне. Ніколи не перебували на південній базі відпочинку після закінчення сезону? Ні? А мені вдалося! Є у цьому, скажу я вам, якась особлива романтика. Втомлена туристами природа нарешті відпочиває і відновлюється. Птаство забуває, що треба боятися і виспівує на усі голоси, чисте, наповнене терпким ароматом опалого листя і пізніх осінніх квітів повітря, схоже на вишуканий коктейль, хочеться дихати ним на повні груди. Прокинувшись уранці на базі відпочинку в Очакові, де ми знайшли собі прихисток, я зі здивуванням подумала, що сусідці уже слід би було вимкнути будильник, котрий наполегливо щебетав якимось пташиним голосом, а виявилось, що то найсправжнісінький живий пернатий вокаліст прилетів зранку на наше підвіконня, щоб розбудити нас своїм співом. А може, це була його страшна помста, бо якраз напередодні, повертаючись у сутінках на базу, ми наполохали якусь пташину, котра певно з нецензурним пташиним лементом зпурхнула прямісінько над нашими головами. От, може, й вирішила вранці жорстоко помститись, розбудивши нас, як і ми її. А ще Очаків, напевно, місто хороших людей, бо такої величезної кількості ручних, ласкавих, муркотливих пухнастиків мені не довелося зустріти у жодному іншому місті. А, значить, їх тут люблять годують і не ображають. Побували ми й у єдиному в Україні музеї мариністичного живопису ІМ. Р. Г. Судковського в Очакові. І от здавалось би, музей образотворчого мистецтва – останнє місце, де прагнули б опинитись такі особливі екскурсанти , як ми, але, повірте, мало де доводилось мені почути таку цікаву, захоплену, якусь, я б сказала, натхненну екскурсію, як від жінки екскурсовода, що з трепетом розповідала нам про творчість свого земляка.
А який неймовірний музей кораблебудування у Миколаєві! Яких тільки моделей суден там не було! Надто ж, думаю, цікаво було б побувати там дітлахам, навіть моїм Смайликам, хоч вони іще й трохи замалі. Помандрували ми і самим містом, разом з водієм, що люб’язно зголосився за зовсім невелику суму повозити нас Миколаєвом… і зрештою, втомлені, але переповнені враженнями, ми рушили на вокзал. І яким же було наше здивування, коли з’ясувалось, що повертаємося ми не просто тим самим поїздом, але й у тому ж вагоні і з тим же провідником і на тих же місцях, що їхали сюди. Тож зустрів нас господар вагону уже майже як рідних, навіть не питаючи документів. Думаю, кожен із нас привіз із цієї мандрівки стільки неймовірних емоцій, стільки спогадів і вражень, а розказане мною – це далеко не все, що вдалося нам побачити, почути і дізнатися, що вистачить на довгий, довгий час:як мінімум до наступної поїздки. А буде вона, напевно, вже аж десь навесні, бо мандрувати взимку – це, звичайно, дуже романтично, але доволі непросто. Ну а я привезла собі на згадку ще й поповнення для моєї колекції – дзвіночки, а як же без них!
Олена Федорова
Комментариев нет:
Отправить комментарий