ВОРЗЕЛЬСКАЯ ВЕСНА

Мов давній скарб, захований у лісі,
Живе чарівний Ворзель у лісах,
Ти друже тільки добре озирнися,
Тут затишно, мов у казкових снах.

Є майже замок, де панують чари,
Уваровський будинок, казко-дім,
Де із портрет бравий граф Уваров
Всміхається люб’язно нам усім.

Історія недавня та багата
Вітає тут захопленних киян,
Немов в сторіччя вже старе двадцяте
Терещенка нас мчить аероплан.

Тож зичать «Творчі ініціативи»
Ясного неба вам, немов кришталь,
І доля ваша буде хай щаслива,
Й незламна, наче варза - давня сталь!

Від імені НКДГ «Творчі ініцииативи»
Євгеній Познанський

26.05.2019 г. этими моими строчками начался концерт членов НКИГ «Творческие инициативы» в Уваровском доме-музее в Ворзеле. Мы там уже были семь лет назад, но впечатления и от той поездки остались ярчайшие. Кстати, тогда наш гид рассказал нам несколько версий происхождения названия речки Ворзель, от которой и пошло название поселка. «Варза» по его словам, на древних иранских языках означала сталь, так что название связано с древними рудниками, которые, по одной из версий, были в этих местах. Эту легенду я и обыграл в стихах. Помню и другие версии, но они не столь поэтичны. Прекрасные места и прекрасный музей. 

Граф Уваров аристократ, женившийся на представительнице знаменитого рода богачей-меценатов Терещенко. Наш гид прекрасно рассказывал об интересной и нелегкой судьбе этих людей. Из всех Терещенко меня особенно восхитил авиаконструктор, брат хозяйки этого дома - Федор Терещенко, который после революции эмигрировав во Францию, перестал заниматься авиаконструированием, чтобы его талант не служил чужой стране. Правильно или неправильно он поступил с точки зрения прагматической - можно спорить, но такой патриотизм не может не восхищать. Вот откуда в мои стихи «прилетел» «Терещенка аероплан». Ведь именно так в то время чаще всего называли самолеты.

Однозначно успешно прошла выставка творчества наших коллег по «Творческим инициативам» и выставка современных икон, вышитых бисером Ивана Винцива со Львовщины. Я заметил неподдельный восторг в глазах сотрудников музея. Очень понравился наш концерт, наши прекрасные поэты, певцы, декламаторы. Мои стихи тоже звучали в исполнении Елены Анатольевны Василенко и Виты Герасименко. За что я очень признателен им.

Пересказывать все услышанное там нет смысла. Те, кто ездил с нами, я уверен, и сами хорошо помнят это, а те, кто не ездил я от души желаю посетить Ворзель и Уваровский дом.

Евгений Познанский

26.05.2019 г. мы с НКИГ «Творческие инициативы» ездили в Ворзель. Особая благодарность руководителю нашей группы Елене Анатольевне. Это молодая, красивая, умная, интеллигентная женщина посвящает свое время, которое вполне могла бы потратить на семью, на друзей или еще на что-либо, но она его регулярно проводит с нами, с людьми имеющими инвалидность. С недавних пор «инвалидов» начали называть «люди с инвалидностью». Наверно так правильнее, не так режет слух. А еще инвалидом может стать любой, даже не предполагая и не допуская такой ситуации в своей жизни. 

Нас было 25 человек и каждый со своими проблемами. Кто-то родился незрячим и даже не представляет, как выглядит мир. Кто-то потерял зрение в результате каких либо заболеваний или же просто родился с плохим зрением, которое дало право оформить никем нежеланную инвалидность. А еще были люди с другими проблемами здоровья. Мы все такие разные, но все мы изрядно побиты жизнью. Когда мы расходимся, каждый возвращается к своим насущным делам. У каждого они свои, но и не об этом моя заметка. 

Вчера мы были В Ворзеле в Доме Уваровых. Экскурсия была замечательной. Уваровы переплелись родственной связью с семьей Терещенко, о которой мы уже знаем много. Об этих людях можно говорить часами. Сколько всего важного и нужного было ими сделано для своего города, страны. К слову был приведен пример, что получая к примеру зарплату 10 тыс.рублей члены семьи Терещенко 8 тыс. из них отдавали на благотворительность, а две оставляли себе на жизнь. Сейчас такая информация из области фантастики. Много было рассказано вчера и об Уваровых и о Терещенко и о Варваре Терещенко, единственной, которая принципиально не захотела покидать Родину. Пришлось ей, конечно,  «хлебнуть» в родных местах, но и она с мужем вошли в историю как меценаты - семья Ханенко.

После интересной экскурсии был концерт, концерт который организовали мы – «Творческие инициативы». Мы читали стихи на украинском и русском языках, пели песни свои и давно всем известные. А какие стихи, а какие песни, а какие голоса! И когда Руслан с гитарой пошел между рядами и уже было невозможно не петь вместе с ним такие песни как «Гуцулка Ксеня» и «Я піду в далекі гори».

Это был праздник, настоящий праздник. Не тот безбашенный веселый праздник, а праздник достоинства с гордо поднятой головой. Его устроили люди, которых хорошо «трясонула» жизнь и потому ценности совершенно другие, да и взгляд на мир другой. 

А потом было застолье. Сами готовили, сами накрывали столы и не без песен конечно.

Вобщем праздник удался.  Всем ребятам огромное спасибо и особенно Елене Анатольевне и Валентине Алексеевне, нашему организатору, хотя вчера ее и не было. Планировали последующие поездки и экскурсии. Среди них будет экскурсия на канал «1+1». Не уверена что пойду, но если нам разрешили там побывать, то уже низкий поклон администрации. 

Вот такие мы «Творческие инициативы», радостные, счастливые и главное несломленные. 

Елена Мельниченко

МАНДРІВНІ НОТАТКИ

Світ – це книжка і той, хто не подорожує,

                                                  читає лише одну сторінку

Св. Аугустин

Запорукою успіху будь-якої справи є позитивний настрій і хороша компанія, чи не так? Коли ти сповнений хорошими емоціями, а люди, котрі тебе оточують створюють приємну, комфортну обстановку, то й здається, що під силу тобі усе на світі і поділитися своїм позитивом хочеться, і прагнеш іще більше вражень, піднесеного настрою і захопливих пригод. Так вийшло й з нами, веселими, креативними і, що гріха таїти, екстремальними учасниками НКДГ „Творчі ініціативи”. Ще не вляглися як слід враження від нещодавньої поїздки в Одесу, а ми 10.05.2019 р.вже вирушили у нову, не менш захопливу мандрівку. Цього разу кінцевим пунктом нашої подорожі ми обрали славнозвісний Кам’янець-Подільский, місто-легенду, місто-музей, місто, що наскрізь пронизане духом старовини, але, водночас, надзвичайно сучасне і гостинне. Тож, зібравши нехитрі дорожні пожитки та наготувавши смакоти, бо яка ж це подорож без традиційної дорожньої трапези і склянки духмяного „мандрівного” чаю, чомусь ніде він так не смакує як у вагоні поїзда, ми вирушили на зустріч новим пригодам. Треба сказати, що пощастило нам від самісінького початку. От ви, наприклад, їдучи кудись потягом, часто знаєте як звуть вашу провідницю? Переконана, що ні. А вона вас? А ваше ім’я, доречі, обов’язково зазначене в проїзних документах. Так от, зустріла нас надзвичайно мила і колоритна провідниця Антоніна, припрошуючи до вагона так, мов би вона й справді  дбайлива господиня затишної оселі, а ми її найдорожчі гості. З упевненістю заявляю, що жодного разу за усю історію моїх поїздок потягом (а поїздити таки трохи довелось) жоден провідник не звернувся до мене на ім’я, а приємно просто неймовірно, хоч і дрібниця, здається.

Кожна мандрівка, якою б не була вдалою – це не просто захоплива і цікава пригода, але й певне випробування навіть з нальотом екстриму, адже людям із вадами зору дещо важче подолати певні перешкоди, аніж тим, хто таких вад не має. Ось минулого року, до прикладу, нам вдалося здертися на самісінький вершечок вежі у Луцькому замку і були ми тоді неймовірно гордими з цього приводу, бо підйом, а, надто ж спуск, далися не легко. Чогось подібного ми чекали й від Кам’янця, адже де ж як не тут, у старовинному місті-фортеці, було очікувати високих сходів і складних переходів. Та справжнє випробування нам влаштувала примхлива „пані погода”. Під такий небесний душ мені, здається, не доводилося потрапляти ще ніколи в житті! Неймовірно потужна злива зверху і мокра, слизька бруківка під ногами стали для нас неабияким випробуванням. Змоклі до нитки, через зливу та автораллі, що саме того дня проходило у місті, ми змушені були повернутися в готель раніше запланованого часу. Втім, це аж ніяк не зіпсувало нам гарного настрою, адже невдовзі розпогодилось і ми з неабияким задоволенням провели час, насолоджуючись весною і хорошою компанією. Не можу не сказати про місце, де ми оселилися: невеликий, чепурний, триповерховий будинок, в якому перший поверх відведено гостям, а верхні належать господарям. Так-так, я не обмовилась саме гостями кличе господиня своїх постояльців і ставиться до них так, як до справжніх гостей, тож почувалися ми надзвичайно комфортно. Неможливо передати яка це насолода сидіти в саду, омитому шаленою травневою зливою, вдихати п’янке весняне повітря, вести тиху неспішну розмову, пересипану добрими жартами і тішитись Джиною. О, Джина – це ще одна мешканка нашого затишного пристановиська, лагідна, звикла до гостей мопсиха із задоволенням дозволяла себе погладити, уважно прислухалась до розмови, мовби й справді щось розуміла і, взагалі, додавала шарму  нашому тихому, майже сімейному вечору.

Що ж до історичних місць, які нам вдалося відвідати за, хоч і такі короткі, але доволі насичені два дні, то, як на мене, одним з найцікавіших виявився Музей мініатюр, де зібрано 16 мініатюрних копій замків, що розташовані по всій Україні і кожен з них має свою неповторну історію, кожен оповитий низкою цікавих легенд і бувальщин. Один із замків, скажімо, має певну кількість архітектурних елементів: вікон, димарів, дверей тощо, що відповідають кількості днів, тижнів місяців у році. Колишній володар іншого заставши свою дружину-зрадницю на гарячому, наказав, аби замковий годинник саме цей час відзначав певною мелодією. А в одному із замків, уявляєте, і досі живе Біла Панночка…Тут зібрано як відомі усім замки, так і ті, про які мало хто знає. От ви, наприклад, чули про те, що зовсім неподалік від нас, у Черкаській області також розташований один із замків? Я – ні. Надто ж корисним цей музей став для незрячих екскурсантів, адже це унікальна можливість для людини із вадами зору скласти власне уявлення про ці шедеври архітектурного мистецтва. Цікавою виявилась і пішохідна екскурсія Кам’янцем, адже це не просто місто, а справжня фортеця, надійно захищена зусібіч річкою Смотрич. Тільки там, де не зімкнулось її захисне коло, Кам’янець був уразливим для ворогів. Звісно, сьогодні місто займає значно більшу територію, аніж у давнину, а ту частину, що знаходиться в дбайливих обіймах Смотрича, нині називають Старим Містом. Саме тут переважно і скупчились усі його історико-культурні і архітектурні цінності. Провінційний зараз, Кам’янець-Подільський у середні віки за своїм розвитком не поступався ні Львову, ані Києву і володів магдебурзьким правом, тобто правом на власне внутрішнє міське самоврядування. Дух старовини тут відчувається на кожному кроці у найбуквальнішому значенні цього слова, адже практично уся територія Старого Міста вкрита бруківкою, що була укладена особливим чином - камені клали на ребро, значно продовжуючи у такий спосіб строк її експлуатації.

Також просто не можу не відзначити нашого екскурсовода. Зовсім ще молодий хлопець, залюблений у свою справу і своє місто, він приємно вразив нас тим, як природно, просто і не на показ, ні на мить не зупиняючи екскурсії, підняв із землі кинутий кимось папірець і ніс його аж поки не трапився на дорозі смітник. Тішить, що ми, українці, хоч і поволі, але все ж дорослішаємо як нація.

А ще, виявляється, Кам’янець цікавий не лише як історична пам’ятка. Є тут і сучасні цікавинки: пам’ятник туристові, наприклад. Такий собі цілком сучасний молодий чоловік з фотоапаратом і пачкою грошей у задній кишені. Роззявкуватий, щоправда, вийшов турист, справжня мрія усіх дрібних і не дуже місцевих злодюжок, втім, це тільки надає йому особливого шарму. Отримавши від одного з мобільних операторів, що проводив акцію у середмісті Кам’янця, повітряні кульки, ми з гарним настроєм крокували від однієї цікавинки до іншої, як, раптом, почули услід від якогось колоритного дідуся, що, мовляв, наступного разу треба брати більше кульок: іти буде легше. Гостинне місто, веселі, привітні люди, гарний настрій… як мало людині потрібно для щастя! Також саме в ці дні у місті готувались до фестивалю повітряних куль. Одну з них нам навіть вдалося побачити в небі над Кам’янцем. А знаєте хто колись став першими пасажирами повітряної кулі – песик, півник і віслюк. Так-так, та сама славнозвісна компанія, як і у „Бременських музикантах”. Про це нам розповів водій, що віз нас у Хотинський Замок.

Як бачите, у цій поїздці нам надзвичайно щастило на цікавих, багатогранних, ерудованих людей. Замок, доречі, розташовано уже не в Хмельницькій, як Кам’янець, а в Чернівецькій області і щоб потрапити туди нам довелося перетнути найвищий в Україні міст, що має назву „Міст лані, що біжить”.  Важко переповісти усе те цікаве, про що вдалося дізнатися за наш насичений кам’янецький вікенд, і зовсім неможливо передати усю феєрію емоцій, вражень і відчуттів. Повірте, це просто потрібно бачити, чути, торкатися - жахіття середньовічної інквізиції, унікальні зразки зброї і обладунків, зовсім вже древні слов’янські ідоли, цікаві міські легенди… Переповнені враженнями, ми поверталися додому, мов з якогось іншого, паралельного, захопливого світу. І вражень цих нам точно вистачить до наступної нашої мандрівки, а вона у нас вже зовсім незабаром. Як же це цікаво – жити!

Олена Федорова

ЗОЩЕНКО? ЗОЩЕНКО!( Новий Український Тетр)

           Коли ми дізналися, що вистава “Сватовство монтера” створено за мотивами творів Михайла Зощенка, то, чесно кажучи, йшли на виставу 4.05.2019 р. з певним упередженням — надто специфічна і тематика, і мова в цього сатирика 30-х років.

           Але, коли з першого ж виходу героїні у виконанні чуттєво-жіночної Аліси Гур’євої почули справжнісіньку арію — зрозуміли, що цей фантастичний колектив зумів зробити з дещо рубаної радянської сатиричної прози справжнісінький водевіль з вічними темами. І не зрозумієш, хто найбільше додав в цей бурлеск — режисер Віталій Кіно, автор музики і віршів Ілля Рибалко (нам пощастило бачити його за звуковим пультом) чи актори, що чудово підтримували контакт із залом. Доречі, між співом і танцями герої п’єси спілкуються тою самою зощенківською прозою, яка, втім, теж грає всіма барвами. Особливого шарму додає Купідон — така собі теж цілком домашня біла пташка, яка зацікавлена в якнайкращому залагодженні всіх любовних проблем і інтриг.

           Додому поверталися веселі, наспівуючи нові почуті мелодії.
Юрій та Євгенія Вишнякови

ТИФЛОНОВИНИ ВИПУСК 31( 3 випуск 2019 року)

31 випуск( 3 випуск 2019)

український огляд

життя незрячих за кордоном

Матеріали зібралм Володимир та Тетяна Радченки

ВЧИМОСЯ ШЕРСТЮ МАЛЮВАТИ

Багато хто з нас носив в дитинстві валянки чи валашки і на тому закінчував своє захоплююче знайомство з майстерністю валяння. Та пройшли роки і виявилося, що це мистецтво здатне створювати не тільки всім знайомі вироби, а і сумки, пальта, капелюшки, жилети і багато-багато інших неповторних авторських речей. От і ми, члени НДКГ "Творчі ініціативи" вирішили долучитися до цієї славетної справи як художники-декоратори і створити свою міні-галерею картин, виконаних у техніці "малювання шерстю" - декоруванню холстів з допомогою пасм вовни для валяння.
     Збираємося тісним творчим колом 29.03.2019 р., перед кожним з нас - фоторамка, холст, фарби-вовна і цілий альбом зразків, що мають пробудити наші творчі задуми. Керівник нашої групи О.А.Василенко підказує, яким чином полегшити свою роботу - зокрема, можна вирізати контури-силуети, аби легше викладати візерунки. Виявляється, що Наталка Кащенко чудово володіє цією технікою, а може ще й підказати сусідкам нетипові прийоми - тож її їжачок, наче намальований і горобина сусідки Олени Власенко -тонка й жива. Втім, вдалося усе - і соняшник, і гілка горобини, і киця з клубочком, і корзина з фруктами і білки-пташки. Робимо, традиційне фото на згадку, влаштовуємо виставку в читальному залі бібліотеки. Незабаром кращі з робіт помандрують на всеукраїнську виставку, а ми, можливо, ще потренуємося, аби досягти нових висот.
   Приємно, що в нас в гостях знову журналістка - цього разу Наталя Обідовська. Тож про наш майстер-клас знову дізнаються всі охочі.

Текст підготувала Євгенія Вишякова
Фото Олена Василенко

Весна у вишиванці

Протягом доволі тривалого часу існування НКДГ „Творчі ініціативи” склалася добра традиція зустрічати кожну пору року спільним святом, зібравшись разом, насолодитись дружнім спілкуванням зі щирим сміхом, жартами і нехитрими, проте вельми веселими розвагами. Так, щоліта – відзначаємо День народження організації, щоосені – насолоджуємось щедрими дарами природи, перетвореними турботливими руками наших вправних господинь на неймовірні смаколики, взимку традиційно зустрічаємо новий і проводжаємо старий рік, а кожна весна знаменується у нас одноіменним святом – „Святом весни”. Бо таки й справді, коли минають зимові негоди і погодні примхи ранньої весни, а чорно-білий світ нарешті вбирається в яскраве різнобарв’я – це хочеться відсвяткувати і не абияк, а гучно і весело. Не дарма ж у наших предків у річному обрядовому циклі таке значне місце відводилося саме весні, порі відродження і розквіту, порі повернення до життя. Бо, напевно, саме зараз, а не 1 січня, після хоч і магічної, але таки добре хмільної новорічної ночі, і справді є не лише бажання, але й сили оновитися і почати життя з чистої сторінки.

Тож і ми, учасники НКДГ „Творчих ініціатив”, пробудившись від зимової меланхолії і трохи обігрівшись на, хоч і млявому, але все ж весняному сонечку, 20.04.2019 р. зібрались, щоб традиційно відсвяткувати прихід такої довгоочікуваної весни. Втім, я не випадково згадала вище про українську традиційну весняну обрядовість, адже цьогоріч ми вирішили приправити наше свято багатим українським народним колоритом, „вдягнути” його, так би мовити, в національні традиції. Переважно, говорячи про Україну, ми згадуємо про гордість і нескореність, про гідність і непохитність, про криваву історію і, на жаль, не менш криваве сьогодення, ну і ще, може, про квітучу калину, блакить небес і золото хлібів… але, на жаль ми забуваємо або й не знаєм зовсім, що Україна – це просто модно, просто весело і ну просто дуже, дуже, дуже смачно! Ось так і виникла ідея зустрічати весну в українських вишиванках, з піснями, жартами й розвагами, з духмяним борщиком і пампушками, смачними гречаниками, традиційними варениками, куди ж без нього, пахучим сальцем. Тут хочу сказати величезне спасибі усім нашим вправним господиням, що своєю працею долучилися до того аби свято вийшло на славу! Сподіваюсь, що усі, хто відвідав свято, повертались додому сповнені приємними враженнями і хорошим настроєм, з думкою, що Україна – це сучасно, цікаво і у жодному разі не нудно. А щоб так і було, нам необхідно зробити зовсім небагато: просто вдягнути вишиванку, просто заговорити українською, просто зрозуміти, що вона не сценічно-пафосна, а проста і повсякденна – у національному принті на одязі і аксесуарах, у товарах на полицях магазину і безлічі і безлічі простих нехитрих речей, що оточують нас на кожному кроці. Досить лише зробити її звичною, природною, невід’ємною частиною життя.

Олена Федорова

Всі з нетерпінням очікують весну, бо за довгі зимові холоди ми добряче скучили за нею. І тому члени НКДГ „Творчі ініціативи” вирішили відсвяткувати прихід цієї прекрасної пори року. Тож 20.04.2019 р. всі бажаючі зібралися в бібліотеці ім.М.Островського щоб відсвяткувати прихід весни. Господинею цього дійства була Олена Федорова. А це було справжнє дійство. Все було продумано до дрібниць. Завдяки зусиллям Олени у кожного склався образ весни - красуні-дівчини у вишитій сорочці, яка вміє не тільки почастувати гостей смачними стравами, а й розважити веселими іграми і конкурсами. Цю весну ми будемо пам’ятати ще дуже довго. Таке феєричне свято налаштувало наші серця на сприймання життєвого позитиву.

Підготували  Бакуменко Лідія, Проніна Світлана 

Ах, Одесо, перлино біля моря

В курній Одесі жив тоді я...

Там довго небеса ясні,

Вітрил купецьких там біліє

Весела зграя в далині;

Там дух Європи повіває,

І південь там розкішно сяє,

Племен і лиць різноманіть.

Там італійська річ бринить

Крізь довгих улиць гомін жвавий,

Там ходить гордий слов'янин,

Француз, іспанець, вірменин,

І грек, і молдаван смуглявий,

І з єгиптянської землі

Корсар в одставці, Моралі.

Саме так свого часу змалював Одесу великий Пушкін на сторінках роману у віршах „Євгеній Онєгін”. І хто бодай раз відвідав це неймовірне місто – думаю, неодмінно  погодиться, що й донині ці поетичні рядки не втратили своєї актуальності. Водночас вишукана і весела, привітна й гостра на язик, шляхетна і смішна, зваблива і трішечки бешкетна, Одеса, як справжня леді вміє закохати в себе буквально з першого погляду і на все життя. Щоб переконатись у цьому, ми, члени НКДГ „Творчі ініціативи” з 12.04.2019 р. по 14.04.2019 р. доєднались до когорти туристів, що безперервно мандрують до нашої незмінної столиці гумору, і також рушили на південь.

А чи замислювались ви коли-небудь коли починається подорож? Ні, вона починається не тоді, коли ви сіли в потяг і, навіть, не тоді, коли переступили поріг власної домівки, вирушаючи в дорогу. Вона починається з моменту, коли ви вирішили, що їхати варто. Бо саме з цього моменту ви починаєте обмірковувати, планувати, мріяти і передчувати, словом, готуватись до чогось незвичайного. Я просто обожнюю дорожні клопоти, починаючи з банальної покупки квитка і збирання речей, і закінчуючи розплановуванням того коли, куди і як ми підемо, адже часу обмаль, а побачити хочеться так багато. А чого тільки вартує дорожня трапеза, коли, тільки вдумайтесь, десять чоловік у тісному купе з насолодою їдять домашні смаколики, діляться враженнями і піднесеним настроєм… повірте, згуртовує просто неймовірно!

Розпочалася, власне кажучи, наша подорож не з самої Одеси, а з міста Білгород-Дністровський, відомого старовинною Аккерманською фортецею, що у перекладі з турецької означає білий камінь, адже збудовано її було з вапняку. Побудована ще в XIV ст., ця велична фортифікаційна споруда і сьогодні вражає своїми масштабами. Маючи тридцять чотири вежі, облаштованих таким чином, щоб кожна з них могла самостійно тримати оборону, чотири внутрішні двори і зовнішній рів, що мав біля двадцяти метрів глибини, фортеця була непохитним оборонним бастіоном для середньовічного міста. І можливість буквально доторкнутися до історії, повірте, просто заворожує. А потім була мандрівка до Одеси. І хоч їхали ми звичайнісінькою електричкою і нічого, на перший погляд, романтичного у цьому просто не могло бути, та за вікном раз по раз мигтіли чудові морські краєвиди, а назви зупинок так і навівали мрії про спекотний літній відпочинок. Погода, щоправда, аж ніяк не сприяла купанню, бо було таки добре холодно та й дощило, але ж мріям нема перешкод, чи не так?

Отже, Одеса почалась для нас з відвідин одного чи не найцікавіших музеїв, Музею контрабанди. Припортове місто і справді повниться безліччю історій про незаконний вивіз або ввіз найрізноманітніших заборонених товарів. Власне, і сам засновник музею знає їх неймовірну кількість і охоче ділиться з відвідувачами. Неможливо навіть уявити, на які тільки виверти не здатна людська  вигадка: коштовності у взутті і спиртних напоях, наркотики в дитячих іграшках, та що там, одному вигаднику вдалося здійснити нездійсненне, магічне дійство, перетворити звичайнісіньку дворнягу на породистого пуделя, обстригши її та замаскувавши овечою шкірою. І зроблено це було так майстерно, що нікому навіть на думку не спало засумніватись. І стало би це просто собі дотепною вигадкою, коли б під шматком овчини не було обгорнуто бідолашного песика в діаманти і вивезено  через заставу. Тож якщо випаде й вам коли-небудь побувати в Одесі, зазирніть до музею, це неймовірно цікаво, обіцяю. У цьому дивовижному місці дуже гармонійно межує кримінальне життя поруч з високим мистецтвом, тому наступним музеєм, який ми відвідали був Літературний. Виявляється чимало відомих українських і не тільки поетів і письменників побували в Одесі або й жили тут певний час. Частина нашої групи, ті кого це зацікавило, побували також у Музеї звуку. Ось, ви знали, наприклад, що найдавніший звуковий механізм – це механізм музичних скриньок? А те, що винайдений давним-давно, він і до сьогодні практично не змінився? Тільки уявіть яким генієм треба було бути винахіднику, аби його витвір був актуальним і незмінним протягом століть! Патефони, грамофони, радіоли, сучасні колонки, платівки у вигляді листівок… усю еволюцію звуковідтворювальних пристроїв осягнули ми протягом екскурсії, бачили унікальний мікрофон, в який колись говорив Сталін, а найголовніше, усі експонати музею нам дозволили обстежити на дотик, а саме в цьому, як ви розумієте, полягає, мабуть, дев’яносто відсотків задоволення й користі від відвідин музею для незрячої людини. Тож величезне спасибі екскурсоводові, справжньому ентузіастові своєї справи. Та й просто надзвичайно харизматичному чоловікові.

Я вже згадувала про те, що погода не дуже сприяла нам у мандрівці, надто ж коли ми рушили на пішохідну екскурсію Одесою, та навіть холод і мряка не стали нам на перешкоді. Тож пройшлися ми по славетній Дерибасівській і по Французькому бульвару, бачили пам’ятник Дюку, Потьомкінські сходи і, без перебільшення, славнозвісний одеський оперний театр. Власне, оперу нам вдалося побачити не лише зовні, адже ми відвідали оперу Пуччіні „Принцеса Турандот”, поставлену за мотивами відомої казки. Неймовірно важко дібрати слова, котрими можна було б бодай натякнути на ті відчуття, котрі охоплюють тебе у цьому, не побоюсь цього слова, храмі мистецтва. Усе: розкішний інтер’єр театру, неймовірна акустика, прекрасний вокал та акторська гра виконавців – переносить глядача немов таки й справді у казку. Це неможливо передати словами. На моє глибоке переконання, такі емоції має хоч раз у житті пережити кожен. І не хвилюйтесь, що опера це не ваш вид мистецтва, просто прийдіть і послухайте, байдужими не залишитесь, гарантую. Одним з чи не найцікавіших серед відвіданих нами музеїв став Музей історії євреїв Одеси „Мигдаль-Шорашим”. Розташований у колишній комунальній квартирі, він просто зачаровує унікальною автентичною атмосферою, вабить справжньою одеською аурою, адже були часи, коли євреї складали близько п’ятдесяти відсотків від кількості усіх одеситів. Тож, нам пощастило відчути особливу єврейсько-одеську душу, доторкнутись до речей, котрі колись були у повсякденному вжитку звичайних одеських родин, адже більшість експонатів музею дарують прості одесити або їх нащадки. Так, наприклад, у музеї є ложечка із, колись дуже популярного, одеського кафе, яку музею подарувала американка з одеським корінням. Виявилось, що її дідусь, ще живучи в Одесі, випадково „позичив” її на добру згадку про улюблене місце відпочинку. Неможливо перелічити скільки цікавих експонатів зберігається в стінах цього музею: старовинна праска і швейна машинка, адже колись кравецтво було чи не основною єврейською професією; посуд з іменним гравіюванням і химерна чаша з двома ручками, розташованими поблизу одна від одної: виявилось, що призначена вона для омивання рук, аби не братись чистою рукою за брудну ручку – їх зробили дві; буфет з квартири Ісаака Бабеля; хірургічні інструменти для обрізання; баранячий ріг, у котрий трублять в синагогах і безліч інших не менш цікавих речей. І за кожною з них стоїть велика пронизана глибоким трагізмом і світлим життєствердним гумором історія єврейського народу, історія нашої Одеси, наша історія, бо євреї і Одеса переплелися, зрослись так тісно, що вже й не зрозуміти де починається одне і закінчується інше.

У Музеї О.С.Пушкіна екскурсовод, ну просто живе уособлення Орини Родіонівни, розповіла нам про тринадцятимісячне перебування поета в Одесі. Тут він жив, тут написав ряд творів, зокрема й частину роману у віршах „Євгеній Онєгін”. Доречі, цікава деталь, маючи доволі скромний матеріальний достаток, Пушкін був змушений розводити водою популярні на той час горіхові чорнила, тому його рукописи іноді було доволі важко розібрати. Музей західного і східного мистецтва, хоч і був, мабуть, найменш доступним для нас, адже його експозицію складають переважно картини, проте завдяки екскурсоводу, що намагалася якомога детальніше розповісти нам про кожен з експонатів, ми також змогли долучитися до образотворчого мистецтва. І, нарешті, наостанок ми спустились у міські катакомби. Не однозначні відчуття, мушу я вам сказати. Розуміння, що над тобою вісім метрів грунту, ну от ні трішечки не додає впевненості. Але й досвід це теж унікальний: вузенькі, вогкі коридори, приглушена акустика, капотіння води десь оддалік і… коріння дерев у тебе над головою. Саме так, подекуди можна було, піднявши руку, доторкнутися до кореня, що стирчить прямісінько зі стелі.

Минуло три дні. А, здається, що ми прожили ціле життя, такими вони були насиченими, інформативними, багатими на враження і емоції. Добряче втомлені, адже поїздка – це не лише розваги і екскурсії, але й побут, форсмажори, більші і менші турботи і таке інше, проте, все ж неймовірно задоволені, ми повернулися до Києва, уже мріючи про наступну велику пригоду в якомусь іншому місті, адже Україна наша така велика, цікава і розмаїта, що, напевно, життя не вистачить, щоб оглянути кожен її найпотаємніший куточок. Наразі ж я щиро вдячна всім, хто так чи інакше долучився до організації неймовірно захопливої мандрівки. Попри все, це було чудово!

Олена Федорова