В курній Одесі жив тоді я...
Там довго небеса ясні,
Вітрил купецьких там біліє
Весела зграя в далині;
Там дух Європи повіває,
І південь там розкішно сяє,
Племен і лиць різноманіть.
Там італійська річ бринить
Крізь довгих улиць гомін жвавий,
Там ходить гордий слов'янин,
Француз, іспанець, вірменин,
І грек, і молдаван смуглявий,
І з єгиптянської землі
Корсар в одставці, Моралі.
Саме так свого часу
змалював Одесу великий Пушкін на сторінках роману у віршах „Євгеній Онєгін”. І
хто бодай раз відвідав це неймовірне місто – думаю, неодмінно погодиться, що й донині ці поетичні рядки не
втратили своєї актуальності. Водночас вишукана і весела, привітна й гостра на
язик, шляхетна і смішна, зваблива і трішечки бешкетна, Одеса, як справжня леді
вміє закохати в себе буквально з першого погляду і на все життя. Щоб переконатись
у цьому, ми, члени НКДГ „Творчі ініціативи” з 12.04.2019 р. по 14.04.2019 р. доєднались до когорти туристів, що безперервно мандрують до нашої незмінної
столиці гумору, і також рушили на південь.
А чи замислювались ви коли-небудь коли починається
подорож? Ні, вона починається не тоді, коли ви сіли в потяг і, навіть, не тоді,
коли переступили поріг власної домівки, вирушаючи в дорогу. Вона починається з
моменту, коли ви вирішили, що їхати варто. Бо саме з цього моменту ви починаєте
обмірковувати, планувати, мріяти і передчувати, словом, готуватись до чогось
незвичайного. Я просто обожнюю дорожні клопоти, починаючи з банальної покупки
квитка і збирання речей, і закінчуючи розплановуванням того коли, куди і як ми
підемо, адже часу обмаль, а побачити хочеться так багато. А чого тільки вартує дорожня
трапеза, коли, тільки вдумайтесь, десять чоловік у тісному купе з насолодою
їдять домашні смаколики, діляться враженнями і піднесеним настроєм… повірте,
згуртовує просто неймовірно!
Розпочалася, власне кажучи, наша подорож не з самої
Одеси, а з міста Білгород-Дністровський, відомого старовинною Аккерманською фортецею, що у перекладі з
турецької означає білий камінь, адже збудовано її було з вапняку. Побудована ще
в XIV ст., ця велична фортифікаційна
споруда і сьогодні вражає своїми масштабами. Маючи тридцять чотири вежі,
облаштованих таким чином, щоб кожна з них могла самостійно тримати оборону,
чотири внутрішні двори і зовнішній рів, що мав біля двадцяти метрів глибини,
фортеця була непохитним оборонним бастіоном для середньовічного міста. І
можливість буквально доторкнутися до історії, повірте, просто заворожує. А
потім була мандрівка до Одеси. І хоч їхали ми звичайнісінькою електричкою і
нічого, на перший погляд, романтичного у цьому просто не могло бути, та за
вікном раз по раз мигтіли чудові морські краєвиди, а назви зупинок так і
навівали мрії про спекотний літній відпочинок. Погода, щоправда, аж ніяк не
сприяла купанню, бо було таки добре холодно та й дощило, але ж мріям нема
перешкод, чи не так?
Отже, Одеса почалась для нас з відвідин одного чи не
найцікавіших музеїв, Музею контрабанди.
Припортове місто і справді повниться безліччю історій про незаконний вивіз або
ввіз найрізноманітніших заборонених товарів. Власне, і сам засновник музею знає
їх неймовірну кількість і охоче ділиться з відвідувачами. Неможливо навіть
уявити, на які тільки виверти не здатна людська
вигадка: коштовності у взутті і спиртних напоях, наркотики в дитячих
іграшках, та що там, одному вигаднику вдалося здійснити нездійсненне, магічне
дійство, перетворити звичайнісіньку дворнягу на породистого пуделя, обстригши
її та замаскувавши овечою шкірою. І зроблено це було так майстерно, що нікому
навіть на думку не спало засумніватись. І стало би це просто собі дотепною
вигадкою, коли б під шматком овчини не було обгорнуто бідолашного песика в
діаманти і вивезено через заставу. Тож
якщо випаде й вам коли-небудь побувати в Одесі, зазирніть до музею, це
неймовірно цікаво, обіцяю. У цьому дивовижному місці дуже гармонійно межує
кримінальне життя поруч з високим мистецтвом, тому наступним музеєм, який ми
відвідали був Літературний.
Виявляється чимало відомих українських і не тільки поетів і письменників
побували в Одесі або й жили тут певний час. Частина нашої групи, ті кого це
зацікавило, побували також у Музеї звуку.
Ось, ви знали, наприклад, що найдавніший звуковий механізм – це механізм
музичних скриньок? А те, що винайдений давним-давно, він і до сьогодні
практично не змінився? Тільки уявіть яким генієм треба було бути винахіднику,
аби його витвір був актуальним і незмінним протягом століть! Патефони,
грамофони, радіоли, сучасні колонки, платівки у вигляді листівок… усю еволюцію
звуковідтворювальних пристроїв осягнули ми протягом екскурсії, бачили
унікальний мікрофон, в який колись говорив Сталін, а найголовніше, усі
експонати музею нам дозволили обстежити на дотик, а саме в цьому, як ви
розумієте, полягає, мабуть, дев’яносто відсотків задоволення й користі від
відвідин музею для незрячої людини. Тож величезне спасибі екскурсоводові, справжньому
ентузіастові своєї справи. Та й просто надзвичайно харизматичному чоловікові.
Я вже згадувала про те, що погода не дуже сприяла нам у
мандрівці, надто ж коли ми рушили на пішохідну екскурсію Одесою, та навіть
холод і мряка не стали нам на перешкоді. Тож пройшлися ми по славетній Дерибасівській
і по Французькому бульвару, бачили пам’ятник Дюку, Потьомкінські сходи і, без
перебільшення, славнозвісний одеський оперний театр. Власне, оперу нам вдалося
побачити не лише зовні, адже ми відвідали оперу Пуччіні „Принцеса Турандот”,
поставлену за мотивами відомої казки. Неймовірно важко дібрати слова, котрими
можна було б бодай натякнути на ті відчуття, котрі охоплюють тебе у цьому, не
побоюсь цього слова, храмі мистецтва. Усе: розкішний інтер’єр театру, неймовірна акустика, прекрасний вокал та
акторська гра виконавців – переносить глядача немов таки й справді у казку. Це
неможливо передати словами. На моє глибоке переконання, такі емоції має хоч раз
у житті пережити кожен. І не хвилюйтесь, що опера це не ваш вид мистецтва,
просто прийдіть і послухайте, байдужими не залишитесь, гарантую. Одним з чи не
найцікавіших серед відвіданих нами музеїв став Музей історії євреїв Одеси „Мигдаль-Шорашим”. Розташований у
колишній комунальній квартирі, він просто зачаровує унікальною автентичною
атмосферою, вабить справжньою одеською аурою, адже були часи, коли євреї
складали близько п’ятдесяти відсотків від кількості усіх одеситів. Тож, нам
пощастило відчути особливу єврейсько-одеську душу, доторкнутись до речей, котрі
колись були у повсякденному вжитку звичайних одеських родин, адже більшість
експонатів музею дарують прості одесити або їх нащадки. Так, наприклад, у музеї
є ложечка із, колись дуже популярного, одеського кафе, яку музею подарувала
американка з одеським корінням. Виявилось, що її дідусь, ще живучи в Одесі,
випадково „позичив” її на добру згадку про улюблене місце відпочинку. Неможливо
перелічити скільки цікавих експонатів зберігається в стінах цього музею: старовинна
праска і швейна машинка, адже колись кравецтво було чи не основною єврейською
професією; посуд з іменним гравіюванням і химерна чаша з двома ручками, розташованими
поблизу одна від одної: виявилось, що призначена вона для омивання рук, аби не
братись чистою рукою за брудну ручку – їх зробили дві; буфет з квартири Ісаака
Бабеля; хірургічні інструменти для обрізання; баранячий ріг, у котрий трублять
в синагогах і безліч інших не менш цікавих речей. І за кожною з них стоїть
велика пронизана глибоким трагізмом і світлим життєствердним гумором історія
єврейського народу, історія нашої Одеси, наша історія, бо євреї і Одеса
переплелися, зрослись так тісно, що вже й не зрозуміти де починається одне і
закінчується інше.
У Музеї О.С.Пушкіна
екскурсовод, ну просто живе уособлення Орини Родіонівни, розповіла нам про
тринадцятимісячне перебування поета в Одесі. Тут він жив, тут написав ряд
творів, зокрема й частину роману у віршах „Євгеній Онєгін”. Доречі, цікава
деталь, маючи доволі скромний матеріальний достаток, Пушкін був змушений
розводити водою популярні на той час горіхові чорнила, тому його рукописи іноді
було доволі важко розібрати. Музей західного
і східного мистецтва, хоч і був, мабуть, найменш доступним для нас, адже його
експозицію складають переважно картини, проте завдяки екскурсоводу, що
намагалася якомога детальніше розповісти нам про кожен з експонатів, ми також
змогли долучитися до образотворчого мистецтва. І, нарешті, наостанок ми
спустились у міські катакомби. Не
однозначні відчуття, мушу я вам сказати. Розуміння, що над тобою вісім метрів
грунту, ну от ні трішечки не додає впевненості. Але й досвід це теж унікальний:
вузенькі, вогкі коридори, приглушена акустика, капотіння води десь оддалік і…
коріння дерев у тебе над головою. Саме так, подекуди можна було, піднявши руку,
доторкнутися до кореня, що стирчить прямісінько зі стелі.
Минуло три дні. А, здається, що ми прожили ціле життя,
такими вони були насиченими, інформативними, багатими на враження і емоції.
Добряче втомлені, адже поїздка – це не лише розваги і екскурсії, але й побут,
форсмажори, більші і менші турботи і таке інше, проте, все ж неймовірно
задоволені, ми повернулися до Києва, уже мріючи про наступну велику пригоду в
якомусь іншому місті, адже Україна наша така велика, цікава і розмаїта, що,
напевно, життя не вистачить, щоб оглянути кожен її найпотаємніший куточок.
Наразі ж я щиро вдячна всім, хто так чи інакше долучився до організації
неймовірно захопливої мандрівки. Попри все, це було чудово!
Олена Федорова
Комментариев нет:
Отправить комментарий