П’ятниця,
23.02.2018 р., морозний сніжний київський
вечір. Ми заходимо в підворотню на вулиці
Михайлівській і опиняємося поблизу
театру, про існування якого в Києві досі
не знали, хоча він заснований ще наприкінці
90-х років. Якби не запрошення , передане
нам НКДГ “Творчі ініціативи”,
то невідомо, чи б і
дізналися.
Вітальня театру затишна, тут є акваріум,
піаніно і купа афіш по стінках.
Адміністратор особисто запрошує глядачів
до зали, причому це стосується абсолютно
всіх — всі гості мають не “номер в
ряду”, а власне ім’я. Поки заходимо —
дійство-вечорниці вже починається. Всі
актори молоді, тож прекрасно і невимушено
рухаються і співають. Спочатку це трохи
незвично, але під час спектаклю починаємо
розуміти, що жодна нота в музичному
оздобленні не зайва, так само, як і рефрен
гри “Кіт-кіт, доганяй”, що супроводжує
героїв протягом всіх двох годин.
Вразила не тільки гра акторів, але й
сам твір — літературна основа. Чуттєва,
пристрасна і така страшна в своїй
буденності історія — абсолютно новий
для нас Карпенко-Карий. Любовний
трикутник, такий вічний, звучить зовсім
по-українськи у виконанні Віталії
Почивалової, Олександра Гайдамчука та
Ірини Шумської. Перцю у відносини героїв
додає і старше покоління — як то водилося
завжди й усюди. Свекруха (Ольга Білоног)
така реальна та типова, що хочеться, як
в дитинстві, теж піднятися на сцену і
сказати їй “Що ви робите, мамо”.
Тепер, за словами адміністратора
театру, буде важко заспокоїтися, доки
не передивимося більшу частину репертуару.
Єдине — архітектура театру не зовсім
пристосована для незрячих, але це цілком
компенсується дбайливим і уважним
ставленням до глядачів з боку адміністрації.
Тож завітайте — не пошкодуєте
Юрій
та Євгенія Вишнякови
Комментариев нет:
Отправить комментарий