«1+1» + «Творчі ініціативи» = СУПЕР!

Малоймовірно, що хтось стане заперечувати значення телебачення у сучасному суспільстві. Разом із іншими засобами масової інформації воно по праву носить ім’я „четвертої влади”. Добре це чи погано окрема розмова, але це факт. Та одне діло клацати пультом сидячи на дивані, а інше дізнатися як  робиться це диво сучасності, телепрограми, які ми бачимо щодня. Одним з найпопулярніших у нашій країні телеканалів є „1+ 1”. Тож на екскурсію до нього 26.06.2019 р. прийшли багато членів НКДГ „Творчі ініціативи”.

Як розповідали нам милі дівчатка-гіди, „1+1” завжди приймав екскурсії, знайомлячи гостей із власною роботою. Але раніше екскурсантами були школярі. Телеканал приймав юних гостей, сподіваючись, що дехто з них зацікавиться роботою телеканалу і, можливо, після закінчення навчання стане  вправним фахівцем та поповнить колектив „1+1”. Ми ж стали першими повнолітніми екскурсантами, тож дівчата теж трошки хвилювалися: як усе вийде? Усе вийшло дуже гарно, незвично та цікаво.

         Телеканал розмістився у новій будівлі, спеціально для нього зведеній за адресою: Київ, вул.Кирилівська, 23. Окрім власне „1+1” співробітники забезпечують роботу і таких  популярних каналів, як „2+2”, „Бігуді”, „++”.

Телестудії із численними екранами, мікрофони, стіни, у деяких кімнатах оббиті спеціальним поролоном задля звукоізоляції. Співробітниці розповідають нам про нелегку працю журналістів, дають у руки потримати спеціальну техніку і навіть бойові „сувеніри”, привезені кореспондентами із Донецького аеропорту. Екскурсанти із зацікавленням оглядають, торкаються сучасних телекамер і крихітних мікрофончиків, які взагалі залишаються майже непомітними для сторонніх, їх ховають в одязі, на сленгу журналістів „запетличують”. Одна з гідів жартує, що хлопцям-співробітникам буває приємно „запетличувати” симпатичних дівчат, а от „запетличити” якогось  величезного хлопця інколи проблемно. Взагалі праця співробітників не така вже і й легка. Чіткий графік, якій не дозволяє спізнень, необхідність підтримувати належній імідж,  гримуватися. Так, телеведучий, навіть чоловік не може з’явитися на екрані без гриму.  А якщо ведуча дівчина із пишною зачіскою, то, зрозуміло, приведення її у належний вигляд вимагає значно більше часу і зусиль, ніж  просто гримування. 

Усе це було дуже цікаво. Але ще цікавішими були доброзичливі, талановиті люди, що там працюють. От наприклад, ми познайомилися із  актором-імітатором  Юрієм Коваленком. Митець може за допомогою власного голосу відтворити звучання цілого оркестру, голоси відомих політичних діячів, навіть плач немовляти. Домагаючись максимальної  достовірності  імітуючи, наприклад, виступ В.І. Леніна, який дійшов до нас на дуже  старих, недосконалих записах, він навіть вміє зобразити  шум старої грамплатівки. Пропонує він і кожному з нас звернутися із коротким привітанням до колег зі студії. Враження незабутні. Власний голос, який  чуєш у спеціальних навушниках  у першу хвилину  просто глушить.

         Як виявилося серед нас і так фанатів „1+1” не бракує. Люди із  великим зацікавленням розпитують про улюблені програми та їх ведучих, навіть просять гідів передати їм слова подяки.

      Та взагалі, якому б телеканалу не віддавали ви перевагу але цю зустріч із цікавим світом телебачення, каналом „1+1” та його митцями надовго запам’ятається усім. Сподіваємося, вона не остання.

Євгеній Познанський

Колись, у далекому дитинстві, я з подивом зазирала в екран телевізора, будучи глибоко переконаною, що це абсолютно інший, казковий світ, де живуть маленькі люди в маленьких будиночках, їздять маленькі машини і ростуть маленькі дерева. Минуло багато років, я стала дорослою і освіченою, а відчуття дива, що відбувається там, по той бік екрану, так і не зникло. І знаєте, це таки й справді особливий, захопливий світ, що існує за своїми строгими правилами. Переконатись у цьому мені випала нагода після екскурсії на один з провідних телеканалів у сучасному українському медіа-просторі.

  Практично на Подолі, майже у серці Києва, розташувався великий багатоповерховий будинок. Саме за його дверима і вдень , і вночі, ні на мить не вщухаючи, вирує життя величезного медіа-холдингу і, зокрема, й телеканалу «1 +1». Нас, щоправда, очікували з деякою пересторогою, адже ми виявились першими особливими екскурсантами на каналі, та мушу сказати, що зустріли нас дуже гостинно, продумали усе дівчата Аліна та Марія, які нас супроводжували до дрібниць. Доречі, вислів про те, що світ наш дуже тісний знайшов тут несподіване підтвердження: ще однією з наших помічниць була Кіра, котра вже проводила для нас екскурсію в Педагогічному музеї кілька років тому. І тоді, як і цього разу, вона не лише цікаво розповідала, але й давала обстежити на дотик якомога більше експонатів. Це неймовірне відчуття, пройтися коридорами, якими щодня ходять люди, котрих ми звикли бачити у кадрі і котрі більшою чи меншою мірою, але все ж впливають на думку суспільства, а часом, і на хід історії, побувати в студії ТСН чи доторкнутись до тієї самої магічної кнопки, що відкриває шлях на велику сцену учасникам телешоу «Голос країни». Нам показали декілька експонатів з музею каналу, зокрема й понівечену табличку з Донецького аеропорту, дали на хвильку відчути себе ведучими новин і обстежити студійне приміщення. Також ми відвідали студію звукозапису каналу, стіни якої  для кращої звукоізоляції обшиті спеціальним матеріалом , подібним на поролон. А ще ми познайомились з унікальною людиною, Юрієм Коваленком. Ми навіть не здогадуємось, але це його голосом говорять безліч героїв кіно- і мультфільмів  Його голос ми чуємо за кадром багатьох телепрограм, а ще він чудово імітує найрізноманітніші звуки, тож цілком заслужено носить почесний титул „Доктор звук”. Не вдалося, щоправда, потрапити до студії «Сніданку» - там саме йшли зйомки, але вражень просто неймовірна кількість. Величезне спасибі дівчатам, котрі супроводжували нашу групу, за чуйність, розуміння і готовність допомогти. Молоді, веселі, креативні, вони, як і багато інших, працюють на те аби нам, глядачам було цікаво спостерігати за якісним, пізнавальним телепродуктом. Адже справжнє телебачення – аж ніяк не ведучі, точніше, не тільки вони. Так, перш ніж потрапити у кадр ведучим, надто ж це стосується дівчат, мають створити відповідний образ, і що він складніший, то більше потребує часу. Уявляєте о котрій годині мають приїхати на студію ведучі «Сніданку»? А для того, щоб приготувати у прямому ефірі яку-небудь смакоту, відповідальні за це люди мають не лише підготувати усі необхідні для цього продукти, але й відміряти й розкласти їх в гарненькі ємності, адже у кадрі все має виглядати ідеально. Словом, телебачення – це тяжка, майже безперервна, а іноді й дуже драматична робота, адже для того аби ми могли бачити об’єктивну картину дійсності, багатьом телевізійникам доводиться працювати у надзвичайно складних умовах, як от, на сході країни чи місцях скоєння злочинів. Звичайно, те що вдалося побачити нам, це лише малесенький шматочок цього дивовижного, багатогранного світу, але це було незабутньо!

Олена Федорова

СОЛОДКИЙ БРИЗ АБО НОВИЙ СВІТ ЖИТОМИРА

Скільки б не відвідували ми різні куточки нашої країни, якби добре не знали її історію, але завжди у кожнім з них знайдеться щось нове та цікаве.

Члени НКДГ „Творчі ініціативи” вже відвідували Житомир, але у 20.06.2019 р. нова екскурсійна поїздка зібрала багато наших членів, які бажали ще ознайомитися із цікавинками  Житомира. У місті нам просто пощастило із гідом. Високоосвічена, інтелігентна людина із почуттям гумору він просто закоханий у своє місто і дуже цікаво розповідав про нього. Начебто і не такий великий цей обласний центр, а побачити там є що. Хоча місто на думку житомирських патріотів бере свій початок із 884 року, від тих часів мало що залишилося. Надто бурхлива історія випала Житомиру, як і усій Україні. Цікаві таємничі підземні ходи міста, які допомагали давнім житомирянам боротися з ордами кочівників у часи монгольської навали. Нажаль заходити у них не можна, небезпечно, але розповідь гіда про них вражала. Які мальовничі види могли бачити наші екскурсанти, які мали достатній для цього зір. Наприклад, вид на т.з. „новий світ” Житомира. Скромна і водночас велична колонна-пам’ятник радянським воїнам-визволителям, які 1944 р. остаточно  звільнили місто від німецьких окупантів. Просто серце стискалося на площі біля костелу часів польського панування у Житомирі. І не через релігійний екстаз, автор цих рядків православний, тож католицька святиня  могла викликати в нього лише суто естетичне задоволення. Але саме на площі перед костелом за часів Коліївщини (XVIII ст.) польський суддя пан Добровський судив полонених гайдамаків. Три тисячі чоловік він засудив до страти. І якби-то просто до страти. Українських повстанців саджали на палі, четвертували і піддавали іншим страшним катуванням.

         Та майже усіх особливо вабила екскурсія на славетну фабрику морозива „Рудь”, де нас зустрів вже інший гід, який також виявився надзвичайно приємною людиною, і чудовим оповідачем. Вже з перших кроків по приміщенню фабрики нас зустріли солодкі бризи. У дегустаційній залі  усі учасники змогли пригоститися різними видами морозива, яке не рахуючи щедро пропонував нам наш гід.

Із ролика, якій демонструвався поки екскурсанти ласували морозивом, а ще більше із розповіді гіда ми дізналися багато цікавого про фірму „Рудь”, яка активно просуває свою продукцію не лише в Україні, де вона є однозначним лідером, але і за кордоном - від Аляски до Нової Зеландії. Обійшли ми і цехи – від дуже теплих, де при температурі 75 градусів пастеризується молоко і до морозильних, де мінуси просто-таки сибірські. Щоправда у самі холодильники заходити  нам не  пропонували, бо для цього треба мати зимовий одяг, а не лише білі халатики та шапочки й бахали, які ми одягнули заради гігієни.

Отак ми познайомилися із новим для нас світом Житомира та охолодилися солодким бризом . У таку червневу спеку це зовсім незайве.

Євгеній Познанський

  

Літня смакота

Холодна, солодка, ароматна літня смакота – морозиво! Хто не мріє у спеку й задуху наїстися його від пуза?! Учора мені це вдалося. Стільки морозива я, мабуть, не їла ніколи в житті. Здійснилась одна з моїх, та, переконана, й не тільки моїх мрій: я потрапила на фабрику морозива. Одне з провідних українських підприємств з виготовлення цього літнього десерту житомирська фабрика «Рудь» гостинно розчинила перед нами двері. Уявляєте, ми експортуємо в Ізраїль кошерне морозиво, яке перед відправкою неодмінно має благословити рабін, а в планах на майбутнє є розробка морозива з алкоголем, як слушно зауважив наш супроводжуючий, нарешті можна буде буквально застосувати відомий вислів «нализався». Було солодко, весело, смачно й цікаво. Щиро дякую усім причетним до поїздки і екскурсії. Та й сам Житомир справив надзвичайно приємне враження. Гарне, зелене, старовинне місто, у якому навіть дихається якось легше. А дорогою назад ми влаштували смачні літні посиденьки в симпатичній альтанці. Словом, чудесний літній день, повний гарних емоцій, гарних людей, і цікавих вражень.

Олена Федорова

ВІДВЕРТЕ СЛОВО ПОЕТА

Микола Криндач не потрібує особливих рекомендацій. Його поезії  завжди були і є окрасою різноманітних заходів, які проводить наша група.

Поет, патріот, цікава, доброзичлива людина - він завжди є душею  товариства.

         У поета  довгий, нелегкий, але гідний творчий шлях, публікації у різноманітних виданнях, участь у літературних конкурсах та студіях, зокрема, у нашій студії „Ліра” НКДГ „Творчі ініціативи”, в якій Микола Іванович проводив теоретичні заняття.

         І от нещодавно у світ вийшла поетична збірки Миколи Криндача „Відверто кажучи”. На 218 сторінках книги  розмістилися кращі поезії автора. Книгу видано у Харкові. Макет створено Вірою Кухарук, дизайн обкладинки О.А. Коваль. Фундатором видання є Лариса Василівна Дерейко (Бабич) кандидат медичних наук співвласник стоматологічної клініки „Пародонт” у Львові. Автором передмови є поетеса, філолог  Алла Павлівна Денисенко з Шепетівки.

         Характеризуючи книгу Лариса Павлова каже: „В мене немає й тіні сумніву ,,що будь-хто отримує  від неї стільки ж задоволення, як і я у свій час, як і багато тих, кому пощастило чути мелодію музи яскравого літератора”. І з нею неможливо не погодитися.

Збірка складається з трьох частин: перша – „Прикмети доби”. Які нелегкі часи переживаємо ми зараз знають, точніше, на собі відчувають усі. Але лаяти владу у транспорті це одне. Слово поета важить значно більше.   До неї увійшли неперевершені зразки громадянської лірики автора - сповнені  болем за долю України та вбивчою іронією до можновладців, які паразитують на тілі рідної, багатостраждальної держави. Та життя складається не лише із подій суспільно-політичних. І тому у цьому розділі ми також зустрічаємо чудові зразки пейзажної лірики Миколи Криндача. У другому розділі „Уленшпигель” ми зустрічаємо яскраві, оригінальні „Запевняли” Миколи Криндача. Це сатира, у якій за гіркою посмішкою бачимо гнівне засудження сильних світу цього. Третій розділ „Усміхнімося” складається із веселих, дотепних поезій, які здатні підняти настрій будь-кому.

Це перша збірка Миколи Криндача і, сподіваємося, не остання. Тож бажаємо авторові нових творчих перемог і нових книжок, таких же талановитих, відвертих і яскравих, як і ця.

Євгеній Познанський

Мій Харків

Харків… Мій Харків… місто світлих юнацьких мрій і перших по-справжньому дорослих рішень, що визначили моє подальше життя, місто хороших спогадів про хороших людей, які стали для мене справжніми наставниками, порадниками і друзями, кожне слово яких і донині є неоціненним для мене. Я безмежно вдячна долі, що подарувала мені можливість навчання у цьому прекрасному місті поруч з неймовірними людьми і прекрасними педагогами.

 Давно я не відвідувала Харкова: усе якось не складалось. Та тільки-но випала нагода, одразу вирушила назустріч юності, світлим і трішечки щемливим спогадам і, звичайно, новим враженням. А як же без них?!

Харків і справді вразив мене неймовірно. Місто мовби помолоділо, у буквальному сенсі розцвіло, зустрівши нас п’янким ароматом троянд, що саме квітують чи не на кожному кроці. Та й змінився Харків неабияк із часу мого там навчання: нині це справді європейське місто, охайне і доглянуте, мов справжня вишукана пані, зручне для мешканців і гостинне та цікаве для тих, хто вирішив його відвідати. Мушу сказати, що навіть навчаючись у Харкові, я не знала стільки про місто, скільки вдалося дізнатися під час цієї поїздки, бо пощастило нам з батьками на справді ерудованого і залюбленого у своє рідне місто екскурсовода. От, наприклад, у Харкові, виявляється, також є свій Поділ, та навіть далеко не всім харків’янам відомо про це. А ще Харків має сім своїх власних чудес, прекрасний парк культури і відпочинку імені М. Горького, безліч театрів, на спектаклі одного з яких нам вдалось побувати, і цікаве й корисне нововведення: найрізноманітніші вуличні розваги на будь-який найприскіпливіший  смак. Звичайно, участь у таких розвагах беруть головним чином підлітки та молодь, але, погодьтесь, ліпше ж кататись на скейтах чи роликах або просто собі танцювати, аніж шукати сумнівних пригод, не знаючи куди себе подіти від нудьги. А коли це все в гурті та ще й у вигляді змагань…

Вразила мене і вистава, що виявилася дивно співзвучна моєму ностальгічному настроєві і був присвячена, не повірите, Харкову. Добра, зворушлива історія про такі прості, але такі важливі людські цінності: любов, взаємоповагу, підтримку і вміння насолоджуватись життям тут і зараз, не відкладаючи це на завтра, котре, на жаль, може і не настати.

 Вже повертаючись додому, не могла не зазирнути туди, де, власне, і почалося моє становлення як особистості. Тоді це була харківська гімназія, зараз – табличка змінилась, але двері так само гостинно відчинені, навіть попри те, що для освітян настала пора відпусток. Це неймовірне відчуття, розуміти, що тебе пам’ятають, люблять і завжди чекають.

Ошатний, осяяний сотнями вогнів, оповитий, ароматом троянд, умитий життєдайною вологою фонтанів -  ось він який мій Харків, місто моєї юності, місто, що дало мені колись путівку у життя.

Олена Федорова

ВОРЗЕЛЬСКАЯ ВЕСНА

Мов давній скарб, захований у лісі,
Живе чарівний Ворзель у лісах,
Ти друже тільки добре озирнися,
Тут затишно, мов у казкових снах.

Є майже замок, де панують чари,
Уваровський будинок, казко-дім,
Де із портрет бравий граф Уваров
Всміхається люб’язно нам усім.

Історія недавня та багата
Вітає тут захопленних киян,
Немов в сторіччя вже старе двадцяте
Терещенка нас мчить аероплан.

Тож зичать «Творчі ініціативи»
Ясного неба вам, немов кришталь,
І доля ваша буде хай щаслива,
Й незламна, наче варза - давня сталь!

Від імені НКДГ «Творчі ініцииативи»
Євгеній Познанський

26.05.2019 г. этими моими строчками начался концерт членов НКИГ «Творческие инициативы» в Уваровском доме-музее в Ворзеле. Мы там уже были семь лет назад, но впечатления и от той поездки остались ярчайшие. Кстати, тогда наш гид рассказал нам несколько версий происхождения названия речки Ворзель, от которой и пошло название поселка. «Варза» по его словам, на древних иранских языках означала сталь, так что название связано с древними рудниками, которые, по одной из версий, были в этих местах. Эту легенду я и обыграл в стихах. Помню и другие версии, но они не столь поэтичны. Прекрасные места и прекрасный музей. 

Граф Уваров аристократ, женившийся на представительнице знаменитого рода богачей-меценатов Терещенко. Наш гид прекрасно рассказывал об интересной и нелегкой судьбе этих людей. Из всех Терещенко меня особенно восхитил авиаконструктор, брат хозяйки этого дома - Федор Терещенко, который после революции эмигрировав во Францию, перестал заниматься авиаконструированием, чтобы его талант не служил чужой стране. Правильно или неправильно он поступил с точки зрения прагматической - можно спорить, но такой патриотизм не может не восхищать. Вот откуда в мои стихи «прилетел» «Терещенка аероплан». Ведь именно так в то время чаще всего называли самолеты.

Однозначно успешно прошла выставка творчества наших коллег по «Творческим инициативам» и выставка современных икон, вышитых бисером Ивана Винцива со Львовщины. Я заметил неподдельный восторг в глазах сотрудников музея. Очень понравился наш концерт, наши прекрасные поэты, певцы, декламаторы. Мои стихи тоже звучали в исполнении Елены Анатольевны Василенко и Виты Герасименко. За что я очень признателен им.

Пересказывать все услышанное там нет смысла. Те, кто ездил с нами, я уверен, и сами хорошо помнят это, а те, кто не ездил я от души желаю посетить Ворзель и Уваровский дом.

Евгений Познанский

26.05.2019 г. мы с НКИГ «Творческие инициативы» ездили в Ворзель. Особая благодарность руководителю нашей группы Елене Анатольевне. Это молодая, красивая, умная, интеллигентная женщина посвящает свое время, которое вполне могла бы потратить на семью, на друзей или еще на что-либо, но она его регулярно проводит с нами, с людьми имеющими инвалидность. С недавних пор «инвалидов» начали называть «люди с инвалидностью». Наверно так правильнее, не так режет слух. А еще инвалидом может стать любой, даже не предполагая и не допуская такой ситуации в своей жизни. 

Нас было 25 человек и каждый со своими проблемами. Кто-то родился незрячим и даже не представляет, как выглядит мир. Кто-то потерял зрение в результате каких либо заболеваний или же просто родился с плохим зрением, которое дало право оформить никем нежеланную инвалидность. А еще были люди с другими проблемами здоровья. Мы все такие разные, но все мы изрядно побиты жизнью. Когда мы расходимся, каждый возвращается к своим насущным делам. У каждого они свои, но и не об этом моя заметка. 

Вчера мы были В Ворзеле в Доме Уваровых. Экскурсия была замечательной. Уваровы переплелись родственной связью с семьей Терещенко, о которой мы уже знаем много. Об этих людях можно говорить часами. Сколько всего важного и нужного было ими сделано для своего города, страны. К слову был приведен пример, что получая к примеру зарплату 10 тыс.рублей члены семьи Терещенко 8 тыс. из них отдавали на благотворительность, а две оставляли себе на жизнь. Сейчас такая информация из области фантастики. Много было рассказано вчера и об Уваровых и о Терещенко и о Варваре Терещенко, единственной, которая принципиально не захотела покидать Родину. Пришлось ей, конечно,  «хлебнуть» в родных местах, но и она с мужем вошли в историю как меценаты - семья Ханенко.

После интересной экскурсии был концерт, концерт который организовали мы – «Творческие инициативы». Мы читали стихи на украинском и русском языках, пели песни свои и давно всем известные. А какие стихи, а какие песни, а какие голоса! И когда Руслан с гитарой пошел между рядами и уже было невозможно не петь вместе с ним такие песни как «Гуцулка Ксеня» и «Я піду в далекі гори».

Это был праздник, настоящий праздник. Не тот безбашенный веселый праздник, а праздник достоинства с гордо поднятой головой. Его устроили люди, которых хорошо «трясонула» жизнь и потому ценности совершенно другие, да и взгляд на мир другой. 

А потом было застолье. Сами готовили, сами накрывали столы и не без песен конечно.

Вобщем праздник удался.  Всем ребятам огромное спасибо и особенно Елене Анатольевне и Валентине Алексеевне, нашему организатору, хотя вчера ее и не было. Планировали последующие поездки и экскурсии. Среди них будет экскурсия на канал «1+1». Не уверена что пойду, но если нам разрешили там побывать, то уже низкий поклон администрации. 

Вот такие мы «Творческие инициативы», радостные, счастливые и главное несломленные. 

Елена Мельниченко

МАНДРІВНІ НОТАТКИ

Світ – це книжка і той, хто не подорожує,

                                                  читає лише одну сторінку

Св. Аугустин

Запорукою успіху будь-якої справи є позитивний настрій і хороша компанія, чи не так? Коли ти сповнений хорошими емоціями, а люди, котрі тебе оточують створюють приємну, комфортну обстановку, то й здається, що під силу тобі усе на світі і поділитися своїм позитивом хочеться, і прагнеш іще більше вражень, піднесеного настрою і захопливих пригод. Так вийшло й з нами, веселими, креативними і, що гріха таїти, екстремальними учасниками НКДГ „Творчі ініціативи”. Ще не вляглися як слід враження від нещодавньої поїздки в Одесу, а ми 10.05.2019 р.вже вирушили у нову, не менш захопливу мандрівку. Цього разу кінцевим пунктом нашої подорожі ми обрали славнозвісний Кам’янець-Подільский, місто-легенду, місто-музей, місто, що наскрізь пронизане духом старовини, але, водночас, надзвичайно сучасне і гостинне. Тож, зібравши нехитрі дорожні пожитки та наготувавши смакоти, бо яка ж це подорож без традиційної дорожньої трапези і склянки духмяного „мандрівного” чаю, чомусь ніде він так не смакує як у вагоні поїзда, ми вирушили на зустріч новим пригодам. Треба сказати, що пощастило нам від самісінького початку. От ви, наприклад, їдучи кудись потягом, часто знаєте як звуть вашу провідницю? Переконана, що ні. А вона вас? А ваше ім’я, доречі, обов’язково зазначене в проїзних документах. Так от, зустріла нас надзвичайно мила і колоритна провідниця Антоніна, припрошуючи до вагона так, мов би вона й справді  дбайлива господиня затишної оселі, а ми її найдорожчі гості. З упевненістю заявляю, що жодного разу за усю історію моїх поїздок потягом (а поїздити таки трохи довелось) жоден провідник не звернувся до мене на ім’я, а приємно просто неймовірно, хоч і дрібниця, здається.

Кожна мандрівка, якою б не була вдалою – це не просто захоплива і цікава пригода, але й певне випробування навіть з нальотом екстриму, адже людям із вадами зору дещо важче подолати певні перешкоди, аніж тим, хто таких вад не має. Ось минулого року, до прикладу, нам вдалося здертися на самісінький вершечок вежі у Луцькому замку і були ми тоді неймовірно гордими з цього приводу, бо підйом, а, надто ж спуск, далися не легко. Чогось подібного ми чекали й від Кам’янця, адже де ж як не тут, у старовинному місті-фортеці, було очікувати високих сходів і складних переходів. Та справжнє випробування нам влаштувала примхлива „пані погода”. Під такий небесний душ мені, здається, не доводилося потрапляти ще ніколи в житті! Неймовірно потужна злива зверху і мокра, слизька бруківка під ногами стали для нас неабияким випробуванням. Змоклі до нитки, через зливу та автораллі, що саме того дня проходило у місті, ми змушені були повернутися в готель раніше запланованого часу. Втім, це аж ніяк не зіпсувало нам гарного настрою, адже невдовзі розпогодилось і ми з неабияким задоволенням провели час, насолоджуючись весною і хорошою компанією. Не можу не сказати про місце, де ми оселилися: невеликий, чепурний, триповерховий будинок, в якому перший поверх відведено гостям, а верхні належать господарям. Так-так, я не обмовилась саме гостями кличе господиня своїх постояльців і ставиться до них так, як до справжніх гостей, тож почувалися ми надзвичайно комфортно. Неможливо передати яка це насолода сидіти в саду, омитому шаленою травневою зливою, вдихати п’янке весняне повітря, вести тиху неспішну розмову, пересипану добрими жартами і тішитись Джиною. О, Джина – це ще одна мешканка нашого затишного пристановиська, лагідна, звикла до гостей мопсиха із задоволенням дозволяла себе погладити, уважно прислухалась до розмови, мовби й справді щось розуміла і, взагалі, додавала шарму  нашому тихому, майже сімейному вечору.

Що ж до історичних місць, які нам вдалося відвідати за, хоч і такі короткі, але доволі насичені два дні, то, як на мене, одним з найцікавіших виявився Музей мініатюр, де зібрано 16 мініатюрних копій замків, що розташовані по всій Україні і кожен з них має свою неповторну історію, кожен оповитий низкою цікавих легенд і бувальщин. Один із замків, скажімо, має певну кількість архітектурних елементів: вікон, димарів, дверей тощо, що відповідають кількості днів, тижнів місяців у році. Колишній володар іншого заставши свою дружину-зрадницю на гарячому, наказав, аби замковий годинник саме цей час відзначав певною мелодією. А в одному із замків, уявляєте, і досі живе Біла Панночка…Тут зібрано як відомі усім замки, так і ті, про які мало хто знає. От ви, наприклад, чули про те, що зовсім неподалік від нас, у Черкаській області також розташований один із замків? Я – ні. Надто ж корисним цей музей став для незрячих екскурсантів, адже це унікальна можливість для людини із вадами зору скласти власне уявлення про ці шедеври архітектурного мистецтва. Цікавою виявилась і пішохідна екскурсія Кам’янцем, адже це не просто місто, а справжня фортеця, надійно захищена зусібіч річкою Смотрич. Тільки там, де не зімкнулось її захисне коло, Кам’янець був уразливим для ворогів. Звісно, сьогодні місто займає значно більшу територію, аніж у давнину, а ту частину, що знаходиться в дбайливих обіймах Смотрича, нині називають Старим Містом. Саме тут переважно і скупчились усі його історико-культурні і архітектурні цінності. Провінційний зараз, Кам’янець-Подільський у середні віки за своїм розвитком не поступався ні Львову, ані Києву і володів магдебурзьким правом, тобто правом на власне внутрішнє міське самоврядування. Дух старовини тут відчувається на кожному кроці у найбуквальнішому значенні цього слова, адже практично уся територія Старого Міста вкрита бруківкою, що була укладена особливим чином - камені клали на ребро, значно продовжуючи у такий спосіб строк її експлуатації.

Також просто не можу не відзначити нашого екскурсовода. Зовсім ще молодий хлопець, залюблений у свою справу і своє місто, він приємно вразив нас тим, як природно, просто і не на показ, ні на мить не зупиняючи екскурсії, підняв із землі кинутий кимось папірець і ніс його аж поки не трапився на дорозі смітник. Тішить, що ми, українці, хоч і поволі, але все ж дорослішаємо як нація.

А ще, виявляється, Кам’янець цікавий не лише як історична пам’ятка. Є тут і сучасні цікавинки: пам’ятник туристові, наприклад. Такий собі цілком сучасний молодий чоловік з фотоапаратом і пачкою грошей у задній кишені. Роззявкуватий, щоправда, вийшов турист, справжня мрія усіх дрібних і не дуже місцевих злодюжок, втім, це тільки надає йому особливого шарму. Отримавши від одного з мобільних операторів, що проводив акцію у середмісті Кам’янця, повітряні кульки, ми з гарним настроєм крокували від однієї цікавинки до іншої, як, раптом, почули услід від якогось колоритного дідуся, що, мовляв, наступного разу треба брати більше кульок: іти буде легше. Гостинне місто, веселі, привітні люди, гарний настрій… як мало людині потрібно для щастя! Також саме в ці дні у місті готувались до фестивалю повітряних куль. Одну з них нам навіть вдалося побачити в небі над Кам’янцем. А знаєте хто колись став першими пасажирами повітряної кулі – песик, півник і віслюк. Так-так, та сама славнозвісна компанія, як і у „Бременських музикантах”. Про це нам розповів водій, що віз нас у Хотинський Замок.

Як бачите, у цій поїздці нам надзвичайно щастило на цікавих, багатогранних, ерудованих людей. Замок, доречі, розташовано уже не в Хмельницькій, як Кам’янець, а в Чернівецькій області і щоб потрапити туди нам довелося перетнути найвищий в Україні міст, що має назву „Міст лані, що біжить”.  Важко переповісти усе те цікаве, про що вдалося дізнатися за наш насичений кам’янецький вікенд, і зовсім неможливо передати усю феєрію емоцій, вражень і відчуттів. Повірте, це просто потрібно бачити, чути, торкатися - жахіття середньовічної інквізиції, унікальні зразки зброї і обладунків, зовсім вже древні слов’янські ідоли, цікаві міські легенди… Переповнені враженнями, ми поверталися додому, мов з якогось іншого, паралельного, захопливого світу. І вражень цих нам точно вистачить до наступної нашої мандрівки, а вона у нас вже зовсім незабаром. Як же це цікаво – жити!

Олена Федорова

ЗОЩЕНКО? ЗОЩЕНКО!( Новий Український Тетр)

           Коли ми дізналися, що вистава “Сватовство монтера” створено за мотивами творів Михайла Зощенка, то, чесно кажучи, йшли на виставу 4.05.2019 р. з певним упередженням — надто специфічна і тематика, і мова в цього сатирика 30-х років.

           Але, коли з першого ж виходу героїні у виконанні чуттєво-жіночної Аліси Гур’євої почули справжнісіньку арію — зрозуміли, що цей фантастичний колектив зумів зробити з дещо рубаної радянської сатиричної прози справжнісінький водевіль з вічними темами. І не зрозумієш, хто найбільше додав в цей бурлеск — режисер Віталій Кіно, автор музики і віршів Ілля Рибалко (нам пощастило бачити його за звуковим пультом) чи актори, що чудово підтримували контакт із залом. Доречі, між співом і танцями герої п’єси спілкуються тою самою зощенківською прозою, яка, втім, теж грає всіма барвами. Особливого шарму додає Купідон — така собі теж цілком домашня біла пташка, яка зацікавлена в якнайкращому залагодженні всіх любовних проблем і інтриг.

           Додому поверталися веселі, наспівуючи нові почуті мелодії.
Юрій та Євгенія Вишнякови